48 законів влади

Спостереження 1

У травні 1925 року п’ятьох найуспішніших французьких дилерів у галузі металобрухту запросили на «офіційну», але «суворо конфіденційну» зустріч із заступником генерального директора з Міністерства пошт і телеграфу в готелі «Крійон», у той час найфешенебельнішому готелі Парижа. Коли бізнесмени прибули, їх зустрів особисто генеральний директор Люстіґ, що чекав на них у шикарному номері на останньому поверсі.

Бізнесмени не уявляли собі, про що піде мова на зустрічі, і помирали від цікавості. Після аперитиву директор пояснив: «Панове, ця справа нагальна і вимагає повної секретності. Уряд Франції збирається знести Ейфелеву вежу». Приголомшені дилери слухали мовчки, а директор вів далі, що вежа, як нещодавно повідомляли в новинах, потребувала термінового ремонту. Її спочатку проектували як тимчасову споруду — до Всесвітньої виставки 1889 року. Відтоді витрати на її утримання значно зросли, і тепер, під час фіскальної кризи, уряд повинен витратити мільйони на її ремонт. Багатьом парижанам Ейфелева вежа була як більмо в оці, і вони хотіли б її прибрати. З часом навіть туристи забудуть про неї, і вона збережеться лише на світлинах і листівках. «Панове, — закінчив Люстіґ, — вас запросили, щоб почути ваші пропозиції уряду з цього питання».

Він дав бізнесменам урядові бланки, заповнені цифровими викладками, як-от вага металу вежі в тоннах. У них аж очі повилазили, коли вони підрахували, скільки зможуть заробити на цьому брухті. Потім Люстіґ спустився разом із гостями до лімузина, що чекав на них, і вони рушили до Ейфелевої вежі. Показавши офіційний жетон, він провів їх по всіх поверхах вежі, пересипаючи свої пояснення анекдотами. У кінці візиту Люстіґ подякував їм і запропонував подати свої пропозиції впродовж чотирьох днів.

Через кілька днів після подання пропозицій один із п’ятьох, пан П., отримав повідомлення, що виграв тендер і що на підтвердження акту продажу йому протягом двох днів слід прийти до того ж номера готелю із завіреним чеком на суму понад 250 000 франків (сьогодні це приблизно один мільйон доларів), тобто на чверть загальної суми. Після надходження чека йому видадуть документи на володіння Ейфелевою вежею. У пана П. був піднесений настрій, бо він увійде до історії як людина, яка купила і демонтувала печально відому пам’ятку. Але на той час, коли він прибув до номера готелю з чеком, його почали мучити сумніви щодо цієї справи. Чому зустріч призначено в готелі, а не в урядовій установі? Чому в цьому не брали участі інші посадовці? А раптом це — містифікація, розіграш? Слухаючи, як Люстіґ обговорював заходи з утилізації вежі, він засумнівався і вирішив відступити.