Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Він висмоктав із мене всі почуття! По ниточці, по жилці… Знищив у мені й розсудливість, і довіру до будь-кого. О, ці жахливі розмови… Ні так, ані ні… Він гарний актор. Він так уміло тримає в напрузі! Створює ілюзію, що все це просто жарт, що за хвилину все розкриється. Пояснить, де дівчиська. І пояснення це виявиться таким простим, таким зрозумілим, що думки про якусь там міліцію здадуться маренням. Але ця ілюзія залишається ілюзією. Він ні в чому не зізнається, але й не відмовляється ні від чого…
У голові в Ксюші дозріває план. І тут, як на зло, в гру вступаю я. Ксенія розуміє, що приватний детектив легко встановить автора записки. А ще Ксюша не вірить, що я зможу докопатися до Кира. Надто вже спокійно той поводиться. Напевне, підстрахований по самі вуха. Тоді Ксенія пише записки мені. Намагається пригрозити втратою найдорожчого. Знаходить мою відповідь із проханням уточнити, що значить «втрачу близьких». Уточнює вже в батьковому кабінеті, куди потрапляє через горище. Ключ від входу на горище з боку звичайного під’їзду Ксенія відібрала з батькової в’язки заздалегідь. Сподіваючись, що, можливо, я все-таки відмовлюся від розслідування, вона силкується залякати мене. Вирішує будь-що-будь сама знайти Аллу з Ларисою. План у неї простий: вдасть, що сама зникла. Для всіх це стане закономірністю: раз виконавиця головної ролі, значить, повинна зникнути. Для Ксенії — чудовим алібі: сама зникла, отже, інших не викрадала. Для Кира — шоком. Він-бо знає, що сталося з попередніми зниклими дівчатами. А з Ксенією що? Кир напевне розпочне пошуки. І напевне якось викаже себе. Десь припуститься помилки й випадково виведе на місцезнаходження Лариски з Аллою. Залишається тільки стежити за кожним його кроком. Власне зникнення подарує Ксенії цілковиту волю. Вона зможе весь час присвятити стеженню. Справжньому, ретельному стеженню. Тільки ось батька шкода — хвилюватиметься. Тоді Ксенія пише Шумилову листа. Крім того, виникає ще одна проблема: у Ксюші зовсім нема грошей. У цьому випадку доводиться покластися на Кілера. У того грошей теж нема, та є їжа, приготована Кілеровою бабусею. В дім до діджея Ксенія вирішує не йти. Кирило може розпочати пошуки саме звідти.
Вона чаїться на горищі та приміряє вилучену з театрального реквізиту перуку, смакуючи подумки прийдешні події: Кир що не день більше нервує через її зникнення, аж поки не настає час для стеження за ним… І тут з’ясовується, що горище віднині переходить до чужих людей і ці люди збираються робити там ремонт, тобто криївка перестає бути криївкою. Після доби сидіння на горищі Ксенію це навіть втішає. Здоровий глузд потроху повертається, і вона вже сама не рада, що все це зчинила. Цілий вечір Ксенія блукає затишними двориками центру та розмірковує, що робити далі. Нарешті вирішує розповісти все батькові. Або його детективу. Тобто мені. По прийнятті такого рішення дівчина відразу наштовхується на мене, бо я репетую на всю вулицю її ім’я. Вона вбачає в цьому добрий знак і зважується підійти до мене та відкритися.
— Ви собі уявити не можете, чого мені варто було прийняти таке рішення…
— Ну, вже не менших зусиль, аніж мені довелося затратити, щоб витягти з тебе всю цю розповідь.
Тепер варто було поставити деякі навідні запитання, аби з’ясувати, що в цій розповіді просто марення, плід Ксюшиних страхів і прихованих почуттів до Кирила, а що — реальні факти. Я підливала Ксенії чай і намагалася не косувати на її голову надто підозріливо. Як у такій маленькій голівці може вміститися така кількість протиріч? Реальність із вигадкою перемішалися там настільки, що відрізнити їх одне від іншого, здавалося, просто неможливо.
— Ну, ось що, — почала я. — Необхідно провести цілу купу заходів. Насамперед потрібно повідомити твоєму батьку, що ти жива.
— Він знає. Я писала йому про це.
І знову цей вираз непохитної упертості на обличчі. І вона ще когось бараном називала!
— Коли в тебе будуть власні діти, тоді зрозумієш. Побачиш, чи набагато твій лист полегшив батькові страждання.
— Ми з татом звикли довіряти одне одному. Якщо я написала йому, щоб він не хвилювався, виходить, він не хвилюється…
— А мене він, по твоєму, від надміру зайвих коштів найняв? — посміхнулась я.
— Ні. Це через зникнення Лариси з Аллою. Він же голова батьківського комітету театру.
Найважче доводяться зазвичай найочевидніші речі. Необхідність подзвонити Шумилову здавалася мені настільки очевидною, що я навіть уявити собі не могла, як довести її Ксенії. Мусила вдатися до силової аргументації.
— Роби що хочеш, а я подзвоню йому. Мій обов’язок — повідомити клієнту, що його дочка жива-здорова.