Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Ксенія вилазила з-під ліжка, потираючи забиту потилицю.
— Я, я думала… Я думала, він на запобіжнику. Я не хотіла… Я нікого не вбила? — дівчина присіла навпочіпки й раптом заридала.
— Але могла, — повчально промовила я, перекладаючи пістолет до себе в кишеню.
Відверто кажучи, я була настільки задоволена своєю перемогою, що миттєво забула про всі злочини Ксенії. Як усе-таки мало потрібно людині для гарного настрою — просто впевненість у власних силах. Бентежило лише те, що я зовсім не уявляла, що робити тепер із Ксенією.
— Ви мене здасте? — по тривалій мовчанці поцікавилась бранка.
— Такої тари в нас не приймають, — відмахнулась я.
«Якщо не хочу повертатися додому, то маю на це повне право…» — звучали Ксюшині слова в моїй голові. Чи мала я право змушувати цю дівчинку повертатися додому? — Якщо віддам її зараз батькові, — однаково втече. Тільки зі скандалом і навіки зіпсованими стосунками з Шумиловим. Може, все-таки відпустити? Без зброї навряд чи накоїть якогось лиха…
— Річ у тім, що ідея з твоїм зникненням мені дуже подобається. Хвалю за творчий підхід. Кирила це дійсно може вибити з колії. Якщо він винний, зрозуміло, — я міркувала вголос, — загалом, на публіці тобі показуватися не варто… Пересидиш удома…
— Удома Кир мене вистежить. І потім, невже незрозуміло? Я не хочу втаємничувати батька в цю справу. Не хочу!
Зрештою, це було її право. Від мене було потрібно тільки повідомити Шумилову, що з його чадом усе гаразд.
— Тобі є куди поїхати? — я нарешті прийняла рішення. — 3 міста. Днів на два. Ну там, на дачу яку-небудь…
Ксенія ствердно закивала.
— Телефон там є? Як приїдеш, відразу віддзвонишся, повідомиш мені свої координати. Домовилися? Будемо діяти за твоїм планом, із тією лише різницею, що стеження доручимо здійснювати фахівцям, — про це я, звичайно, загнула, ніяких фахівців у мене в запасі не було. — А ти пересидиш поки що там, зображаючи власне таємниче зникнення. Я подзвоню, коли можна буде повернутися. Проробимо версію з причетністю Кирила, і подзвоню.
— Але я не надто хочу стояти осторонь… Ви без мене не впораєтеся. Я повинна сама стежити…
Я демонстративно дістала стільниковий і почала набирати номер Шумилова.
— Гаразд, гаразд, — впокорилася Ксюша, — не треба нікуди дзвонити. Може, й справді час довіритися професіоналам.
Цієї миті в дверях закрутився ключ. Ну ось! Тепер ще доведеться пояснювати все Георгію…
— Тільки не це! — зовсім не звертаючи уваги на пістолет, який миттєво з’явився в моїх руках, Ксенія кинулася до вікна. — У вас на вікнах ґрати? Нічого, я пролізу…
— Стій!
Схоже, інстинкт самозбереження у Ксенії був відсутній. Спрямоване на неї дуло зброї не справило жодного враження.
— На, візьми, — я вигребла з сумочки всю наявну готівку та простягла Ксенії разом із моєю візиткою, у місті не світись. Як визначишся, де зупинитись, подзвони мені. Я про все дізнаюсь і відразу тобі повідомлю. Тільки ніякої самодіяльності. Зараз твоє завдання — заховатися. Зрозуміла?
Ксенія кивнула, взяла гроші і, здається, прошепотіла якісь вдячні слова. Втім, останнє мені могло просто ввижатися.
Я особисто допомогла їй розчинити раму вікна. На подив легко Ксюша просоталася між пруттям і перелізла на козирок під’їзду. Сумки з плеча при цьому так і не зняла. Схоже, тепер я все життя боятимуся квартирних злодіїв.
— Ні, я не розумію! — обурювався Георгій. — Ти її відпустила? Саму, серед ночі? А раптом на неї хтось нападе?
— Нехай сама й відбивається, — з дурнуватою посмішкою відповідала я. — Кажу ж, вона мені погрожувала пістолетом. Зайшла, повідомила, що Артур проживає в Ялті з законною дружиною, а не зі зниклою Ларискою, та зібралася йти. Я хотіла її зупинити, передати батькові, але тут ця дівчинка витягла пістолет… Вистрілила випадково, з переляку відкинула зброю. Потім почула, що хтось відмикає двері та втекла через вікно…
— Ну й сімейка! Але як ти могла нічого не випитати в неї? Навіщо вона ховається? І про записки, знову ж таки…
— Сам винен! — найкращим способом захисту завжди був напад. — Треба було швидше приїжджати, щойно тебе викликали. Тоді б і затримав її, і розпитав…
— Повинен же я був закінчити партію в шахи! Ми з батьком і без того рідко граємо. А в халепу ти втрапляєш щодня.
Я розуміла, що Жорик жартує, але все-таки накинулась на нього з докорами. Слід було тримати його подалі від теми Ксюші. Нехай займається перевіркою Артура. А Кирила я залишу собі. По суті, розгадка справи вже в мене в кишені. Ось роздобуду вагомі докази — тоді втаємничу в них Георгія. А поки що…