Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)
- Автор: Суворов Виктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ООО Издательство “Добрая книга”
- ISBN: 978-5-98124-561-9
- Переводчик: Олег Петрович Дрогомирецький
- Жанр: История
Электронная книга - «Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)». Краткое содержание книги:
Але! Присадибні ділянки жителів країни займали 2,5 відсотка сільськогосподарських угідь і давали 51 відсоток сільськогосподарської продукції. На ці жалюгідні клаптики землі припадало 62 відсотки продукції тваринництва.
Що це означало?
Картина була така: на 97,5 відсотках сільськогосподарських угідь весь день працювало все сільське населення, тут були всі трактори і комбайни, всі фахівці сільського господарства, сюди йшли всі капіталовкладення, тут плідно працювали всі фахівці і вся багатомільйонна армія солдатів, студентів, школярів та всіх інших помічників. А ввечері втомлений селянин повертався додому і біля свого будинку копав лопатою грядки, не підкоряючись резолюціям з'їздів і пленумів, не вникаючи в рекомендації Академії сільськогосподарських наук, не слухаючи інструкцій Центрального Комітету, міністерств, відомств, обласних і районних комітетів, не слухаючи розпоряджень голови колгоспу, перебуваючи поза контролем бригадира, обходячись без мудрих повчань агронома, без трактора і комбайна, без добрив, без допомоги армії і флоту. І видавав навіть більше того, що росло на неозорих полях нашої великої батьківщини.
А звідки взялися ці самі 2,5 відсотка?
О! Вже точно не «від ліхтаря». Тут все було розраховано, науково обґрунтовано і перевірено практикою десятиліть.
Спочатку, коли всіх селян силою загнали в колгоспи, вся земля перейшла в громадську власність. І на країну звалився голод. Щоб голоду уникнути, було вирішено трохи послабити колгоспний гніт, дозволити колгоспникам мати перед будинком і позад нього трохи земельки - мовляв, нехай квіточки розводять. І ось на цих клаптиках люди й гарували ночами, вирощували моркву й цибулю, картоплю й помідори. Тут вони саджали яблуні та груші, аґрус і смородину. А голод не проходив. Тому ділянки потроху збільшували. І дійшли до отих 2,5 відсотка. І країна сяк перебивалася.
А чому б не дати селянам 3 відсотки землі? Або всі п'ять! Адже тоді б усім усього вистачило. Землі ж у нас он скільки!
Ні, несвідомі громадяни, цього робити було ніяк не можна! Як тільки селянам давали трохи більше тих заповітних 2,5 відсотка, вони могли обходитися без колгоспу, вони ставали вільними, вони порпалися біля своїх будинків, а голові не підкорялися. І плювати вони хотіли на рішення з'їздів та постанови пленумів, на міністрів, секретарів і всіх інших начальників, на агрономів, рахівників, нормувальників і бригадирів.
Тому народу земельку давали, давали, давали, а потім раптом розуміли: перебір! І забирали. І тут же починалися явища, які офіційно іменували науковим терміном «неповне задоволення зростаючих потреб населення». Або «окремі недоліки в постачанні населення продовольством».
Трохи недодали селянам землі на присадибні ділянки - жерти в країні нічого. Трохи перебрали - люди стають здатними самі себе годувати, люди стають незалежними.
Дід мій Василь Андрійович все життя відгарував ковалем у колгоспі імені Шевченка Солонянського району Дніпропетровської області. У діда мого й бабусі Іринки був і садок, і город, і корова, і кури по двору бігали. І ось наказ: зрізати городи! І позаду всіх будинків проїжджав трактор з плугом, орав борозну, і та земля переходила в суспільну власність, заростала бур'яном і якоюсь колючою хоптою. Колгоспу ж вона все одно не потрібна. У колгоспу й так землиці за всі горизонти.
І тоді люди на залишкових клаптиках піднімали продуктивність. А у відповідь на це приходило нове мудре рішення рідної Комуністичної партії: всі яблуні обкласти податком. І тоді дід брав сокиру і яблуні рубав. Хутір звався Садовим. Але після рішень Партії залишалися тільки тополі уздовж запорошеного шляху. З тополь рідна партія податку не брала. Разом з моїм дідом сади рубав весь хутір, а разом з ним і вся країна. Доходила черга і до корів. І тоді різали селяни своїх корівок.
А потім раптом величезне місто Дніпропетровськ, в якому, до речі, Михайло Янгель таємно клепав свої вироби 8К63 і 8К65, завило від неповного задоволення зростаючих потреб. І з'являлися на стінах якісь негарні написи, і звучали в народі соромітні анекдоти про рідну партію і її керівництво. Гул цей через мільйони стукачів доходив до невсипущих органів, а потім і до верховного керівництва. І після довгих нарад, утрясок і погоджень виходила постанова пленуму ЦК КПРС: додати зовсім небагато земельки на присадибні ділянки, дозволити мати по одній корові на кожному подвір'ї, яблуні не оподатковувати.