Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому у нас його немає

Закон склеює складові суспільства докупи, і без закону немає права. Втім, закон — не те саме, що справедливість. Закон не повинен бути справедливим, він уже і так закон. Неможливо сказати, чи прогресивне оподаткування справедливе, та нам і не потрібно цього знати. Достатньо того, що ми демократично підтримуємо закон, який вводить прогресивне оподаткування, і вважаємо його справедливим. У будь-якому разі нам його дотримуватися. Якщо закони явно несправедливі або неприйнятні, проти них можна виступати у різній формі, від революції до протестів на сходах будинку парламенту, поодинці або групою. Інколи закон постановляє розігнати демонстрації, інколи дозволяє їх проводити. Хоч би як там було, суспільні закони — запорука гармонії, зокрема тому, що їх можна змінювати.

Суспільство — частина історії. Це цілком очевидно. Кожне суспільство має свою історію. Історія означає оповідку, тому історію краще сприймати саме як оповідку про минуле, ніж як власне минуле. Коли ми говоримо про історію фінського народу, ми часто маємо на увазі ті події, які зробили Фінляндію такою, в якій ми зараз живемо, і створили тих фінів, якими ми зараз є. Але що було, те загуло, і ніхто його більше не побачить. У нас залишилися тільки історії про успіх, одні кращі, інші гірші. Історики розповідають нам ці історії. Їхня задача розказати історію, яка створить навколо гармонію. Неправильні історії підлягають осуду, а їхні оповідачі — ненависті та зневазі. Так вони руйнують гармонію. У цьому сенсі історія етична, а не лише політична, як іноді стверджують. Суспільство шукає, хто б його розрадив. Історія — збірна сила.

Коли помер Урго Калева Кекконен[44], фінську історію взялися переписувати наново. Стара влада впала, і разом з нею настав кінець створеним і обраним нею міфам. Нова влада вимагала нових історій. Розповідання старих історій у новій ситуації руйнує гармонію і тому неправильне. Історикові не треба заперечувати Голокост, масові вбивства нацистами євреїв та інших. Заперечення ставить під загрозу хитку суспільну гармонію. Існування концтаборів на островах за часів Сталіна не слід ані підтверджувати, ані заперечувати. Вони нікого не цікавлять, і крайньої необхідності їхнього існування немає. Вони були собі, а потім їх не стало. Те саме стосується багатьох інших історичних звірств. Їх більш ніж достатньо, але вони не руйнують суспільну гармонію. Якщо стається так, що руйнують, задача істориків полягає у тому, щоб повернути людську віру в гармонію і гарантувати суспільне щастя. Я не вірю, що історики самі дотримуються такої думки, але це не має ніякого значення. Важливо лише те, що вони пишуть історії про наші перемоги, звершення і відмінність інтересів нашого часу. Історія — це терапія. Хто зніс би думку про фінські війни без оповідок про наших вояків і відважних жінок, які брали в них участь? Кілька років назад про жінок не можна було згадувати. Вяйне Лінна[45] теж міг спокійно собі ненавидіти жінок. Тепер роль жінок у війні — частина історії.