Lux perpetua
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2938-55-5
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Lux perpetua». Краткое содержание книги:
Інквізитор Гжегож Гейнче пройшовся разом з Егбертом де Кассель перед загоном, міряючи кожного зі збройних уважним поглядом. Перед Парсіфалем він зупинив коня.
— Новачок, — представив де Кассель. — Юний Рахенау, син пана Трістрама з Букова.
— Я так і думав, — кивнув інквізитор. — Бо схожість вражаюча. А кінь, о, кінь пречудовий, видно, що кастильської крові. Зі скалецького табуна, можу побитися об заклад. Від Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта Лелівіта.
— Буків Рахенау, — пояснив де Кассель, — зі Скалкою по-сусід- ськи. Пан Трістрам її мосць Дзержку порятував, прийшов на виручку… Коли трапився той напад, знаєте…
— Знаю, — відрізав Гейнче, дивлячись Парсіфалеві просто в очі. — Дзержка вже аж двічі смерті уникнула… Ось і ти, хлопче, сидиш на коні від неї… Дивно доля повертається, дивно… Наказуй вирушати, Егберте.
— Слухаю, ваша велебносте.
«їдемо, як на війну, — подумав Парсіфаль. — По-воєнному вишикувані, в обладунках і при спорядженні, зі зброєю під рукою, під суворим воєнним командуванням, зі строгим статутом. Досить глянути на обличчя лицаря Егберта й інквізитора, на обличчя армігерів, на інквізиторських кнехтів, які налаштовують арбалети. Їдемо у бій. Учора вночі мені снилися кров і вогонь… Будемо битися як пити дати. І не десь на кордоні, а, мабуть, тут, у самому серці Шльонська, біля стшегомського гостинця, у напрямі Болькова, недалеко від села…»
— Село Хмельно, — показав Егберт де Кассель. — І корчма. Точнісінько так, як у доносі. Який твій наказ, Гжегожу?
— Оточити.
Піяв півень. Валували пси. Качки крякали, бабраючись у калабані. Співав дрізд, гуділи бджоли, дзижчали мухи над гноївкою, а сонечко світило, аж раділа душа. Селюк, що саме виходив з нужника, різко сахнувся, побачивши озброєних чоловіків, сховався за дверима з вирізаним сердечком. Баба в хустці на голові кинула граблі та чимдуж утекла, підбираючи спідницю, щоб та не плуталася між ногами. Дітвора з захватом витріщалася на зброю, одяг і спорядження армігерів та кнехтів з Копанця, котрі оточували будинки. Парсіфаль зайняв призначену йому позицію. Витер об плащ спітнілі руки, але марно, бо вони негайно спотіли знову.
— Урбане Горн! — голосно і дзвінко закричав інквізитор Гжегож Гейнче. — Виходь!
Жодної реакції. Парсіфаль ковтнув слину, обкрутив пояс, намацав руків'я меча.
— Урбане Горн! Корчма оточена! У тебе нема жодних шансів! Виходь з доброї волі!
— Хто кличе? — пролунало зсередини, з-за відхиленої віконниці.
— Гжегож Гейнче, папський інквізитор! І доблесний лицар Егберт де Кассель з Копанця!
Двері корчми рипнули, прочинилися. Кнехти підняли арбалети, де Кассель втихомирив їх жестом і коротким риком.
На порозі став чоловік, вбраний у короткий сірий плащ, запнутий блискучою пряжкою, в приталеному, обшитому срібною тасьмою вамсі і високих сап'янових чоботях. Голова чоловіка була покрита чорним атласним шапероном, ще більш вишуканим, ніж у Парсіфаля, з іще довшою і ще вибагливіше обмотаною ліріпіпою.
— Я Урбан Горн, — чоловік у сірому плащі роззирнувся. Очі в нього були проникливі, на губах — презирлива гримаса. — А де ж це панове Гейнче і де Кассель? Бо я тут навколо бачу тільки озброєних гемайнів з мармизами розбійників.
— Я Егберт де Кассель, — виступив уперед лицар. — А оточують вас мої люди, тож обійдіться без образ.
— І не будемо витрачати на них часу, — інквізитор став поруч. — Ти мене знаєш, Урбане Горн, знаєш, хто я. І прекрасно розумієш своє становище. Ти оточений, не вирвешся. Ми тебе дістанемо як не живого, то мертвого. Наша пропозиція така: уникнімо кровопролиття. Ми не варвари, а люди честі. Здайся добровільно.
Чоловік якийсь час мочав, кривлячи губи.
— Мої люди, — врешті-решт сказав він, — це шестеро чехів і четверо тутешніх, сілезців. Усі вони — найманці, пов'язані зі мною виключно грошовим контрактом і жодним іншим способом. Вони нічого не знають і жодного злочину під моєю командою не вчинили. Я вимагаю, щоб їх відпустили.
— Ти не можеш вимагати, Горне, — відрізав Гейнче. — Але я погоджуюся. Їх буде звільнено. Якщо тільки на котромусь із них не висить вирок за якісь давніші злочини.
— Слово лицаря?
— Слово священика.
Горн фиркнув, стримався. Видобув з оздоблених піхов стилет, узявшись за клинок, вручив його інквізиторові.
— Я складаю зброю, — безтурботно вклонився він. — І водночас маю пропозицію. Я саме збирався замовити обід у ванькир. Замість однієї качки можуть подати три, а ці птахи на рожнах виглядали апетитно. Зволите прийняти запрошення? Ми ж бо люди честі, а не варвари.
Трійці, що обідала у ванькирі, прислуговувало тільки двоє зброєносців, пан де Кассель закликав до себе лише Яна Карвата і Парсіфаля фон Рахенау. Карвата — бо він був наближеною і абсолютно довіреною особою. Парсіфаля — бо він був новачком, молодим і зеленим, і мав туманне уявлення, про що говорилося. Щодо цього в Парсіфаля не було ні ілюзій, ні сумнівів.
— Добрий тобі видався рік, Гжегожу, — сказав Горн, вириваючи зубами м'ясо з качки, яку тримав обома руками. — У березні ти заарештував Домараска, тепер — мене. Якщо вже про це зайшла мова, Домараск ще живий?
— Не підмінюй ролі, Горне, — підняв очі Гейче. — Це я тебе допитуватиму. Я мріяв про цю хвилину чотири роки, відколи ти вислизнув мені з рук у Франкенштейні.
— Доки мені щастя сприяло, то сприяло, — покивав головою Горн. — А вже як покинуло, то остаточно. Вчора мені снилася, псякрев, дохла риба, такий сон завжди віщує невдачу. А що ти схопив мене саме зараз, нині, то це моя біда і моя невдача. Ти звик вбачати в мені гуситського розвідника. Не дивуйся, але цього разу я прибув у Шльонськ в іншій ролі. В особистій справі.
— Та ти що? Не може бути.
— Я прибув у Шльонськ, — Урбан Горн проігнорував іронію, — заради особистої помсти. Тобі цікаво, про кого йдеться? Я скажу: про Конрада, єпископа Вроцлава. Хіба це не дивний збіг обставин? Адже і ти, Гжегоже, з єпископом на ножах. Як-то говориться в приказці? Ворог мого ворога…
— Горне, — інквізитор прицілився в нього кісткою з качиного стегна. — Домовмося про одне. Мої чвари з єпископом — це моя справа. Але єпископ — це найвища церковна інстанція у Шльонську, опора стабільності й гарант порядку. Удар, спрямований проти єпископа, — це удар по порядку, ти мене в це не втягнеш. Навіть не намагайся. Я знаю, що ти особисто маєш проти єпископа. Я дослідив, уяви собі, справу свидницьких бегінок, знаю документи процесу і бачив повідомлення про страту твоєї матері. Співчувати тобі я можу, однак сприяти не буду. Тим більше, що я не до кінця певний стосовно твоїх мотивів. Ти переконуєш мене, що тобою керують особисті спонуки, що йдеться про порахунки, що ти прибув у Шльонськ із найманцями саме з цією метою. А для мене ти був, є і залишишся гуситським шпигуном, ти дієш на користь наших ворогів. А те, що ти приїхав сюди не заради ідеї покращення світу? Що не заради Гуса, не проти помилок, перегинів і корупції Риму? Не з глибинної переконаності в необхідності реформи in capite et in membris? Що це заради приватної справи, заради особистої помсти? Для мене тут нема жодної різниці. Так само, як нема жодної різниці для голодуючих жебраків, яких я бачив по дорозі, котрі сидять біля руїн і на згарищах сіл. Це ти спалив ці села, Урбане Горн, ти прирік цих людей на нужду і голодну смерть.
— Йде війна, — зверхньо відповів шпигун. — А війна, вибач за банальність, жорстока. Не грай на моїх почуттях, Гжегожу. Я теж міг би показати тобі спалені поселення під Находом і Броумовом, тамтешніх покалічених людей, попелища і могили вбитих, якими позначені шляхи католицьких хрестових походів!
— Я вибачив одну банальність — про війну. Не засипай мене наступними.
— Взаємно.
Якийсь час вони мовчали. Врешті-решт Горн жбурнув собаці рештки качки, схопив чашу з вином і залпом її вихилив.
— Облишмо, — він зі стуком поставив чашу на стіл, — на хвильку єпископа і благо Церкви. А що ти скажеш про Грелленорта? Моєю ціллю був не вроцлавський єпископ, я усвідомлюю, що це для мене трішечки зависоко, куди там мені з мотикою на сонце. Ціллю мого нападу мав бути овіяний таємницею замок Сенсенберг, притулок Грелленорта. Місце, в якому цей єпископський байстрюк богохульствує, займається чорною магією і некромантією, де він варить отрути і одурманюючі декокти, куди закликає демонів і дияволів. Звідки висилає своїх Вершників на терористичні місії, наказуючи вбивати мирних громадян. Навчи-но мене, інквізиторе, як-то воно? Чи можна напад на таке місце визнати ударом проти Церкви? А може, правду кажуть, що для Риму мета виправдовує засоби, що для боротьби з вільною думкою, єрессю і реформаторськими рухами можна припрягти і використати все, в тому числі й чорну магію?