Lux perpetua

Вони поїхали, не гаючи часу, вскач, сорока п'ятьма кіньми: копанецький загін, кнехти інквізитора, найманці Горна. Їхали в напрямку Качавських гір; дорогу Парсіфаль докладно не запам'ятав, бо був у стані перманентного збудження, близького до дрожу.

За якийсь час вони залишили позаду останнє село, останній слід людського житла, опинилися серед диких пустищ, у Шльонську, якого Парсіфаль не знав. Впевнений в остаточному тріумфі цивілізації, він вражено дивився на віковічну пущу, якої ще не торкалася сокира. На кам'янисті, голі, порізані ярами пустирі, де, мабуть, багато років не ступала нога людини.

А потім вони побачили. Круте, пошарпане урвище. Вершину, що здіймалася над ним. А на вершині — руїни замку, вищирену зубцями стін мініатюру лицарського замку зі Святої Землі.

До замку вів звивистий яр. При вході до яру їх зустріла картина того, що залишилося від попередників. Войовниче обличчя Егберта де Кассель зблідло, сполотніли загартовані в боях армігери. Кнехти хрестилися, деякі почали голосно молитися. Парсіфаль заплющив очі. Попри те, він побачив. І побачене врізалося в пам'ять.

Вхід до яру був майже повністю перегороджений великою купою кісток. Аж ніяк не безладною. Хтось завдав собі труд викласти з черепів, тазів, стегнових і сплетених із ребрами гомілкових кісток привітальну декорацію, щось на кшталт тріумфаль ної арки. Нудотний сморід доводив, що конструкція постійно розбудовувалася, дещо було додано до неї зовсім недавно.

Коні не хотіли йти, почали храпати. кидатися і бити копитами. Не було іншого виходу, довелося їх залишити. При спутаних конях пан де Кассель наказав стати на варту чотирьом кнехтам. Під командуванням армігера. І Парсіфаля фон Рахенау.

У такий-то спосіб Парсіфаль фон Рахенау, будучи формально повноправним учасником здобуття Сенсенбергу, із самого здобуття не бачив нічого. Зокрема його оминуло видовище страшної смерті трьох кнехтів, яких у брамі замку оббризкала грецьким вогнем магічна пастка. Не бачив, як найманці Горна після важкої битви порубали чотирьох Чорних Вершників у внутрішньому дворі. Як на кнехтів інквізитора, котрі вторглися в алхімічну лабораторію, напав потворний карлик, гном чи інший пекельник, жбурляючи в них бутлями з їдкою кислотою. Як чудовисько згоріло живцем, саме закидане у відповідь смолоскипами.

Парсіфаль не бачив запеклої битви між де Касселем з копанецькими армігерами та п'ятьма останніми Вершниками, оточеними в лицарському залі. Не бачив, як їх врешті-решт посікли, просто порубали на шматки. Не бачив, як їхня кров бризкала на стіни і на фрески на цих стінах. На Ісуса, який вдруге падав під хрестом, на Мойсея з кам'яними скрижалями, на Роланда в битві із сарацинами, на Готфрида Бульйонського, який в'їжджав у Єрусалим. І на Персіваля, що стояв навколішки перед Граалем.

Був вечір, коли загін повернувся. Інквізитор Гейнче. Урбан Горн з перев'язаною рукою. Поранений у голову Егберт де Кассель з Копанця. І ще двадцять четверо. З тридцяти шести, які з ними вирушили.

Вони від'їхали мовчки, зосереджені. Без зайвих балачок, без звичайного в таких випадках вихваляння подвигами і перемогами. З почуттям добре виконаного обов'язку. Sanctum et gloriosum opus — ось що вони зробили.

А на тлі всіяного зорями неба чорна брила руїн замку

Сенсенберг палала, як смолоскип, бухаючи вогнем з усіх своїх вікон.