Lux perpetua
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2938-55-5
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Lux perpetua». Краткое содержание книги:
Парсіфаль Рахенау участі у пиятиці не брав: молодим і неопоясаним цього не забороняли, але й не заохочували до цього. Тож Парсіфаль волів податися на обхід валів і стаєнь. Раптом, на превелике своє здивування, він помітив свого приятеля, Генріха Барута, який шпарко йшов йому назустріч і вів…
Свою кузину. Світловолосу Офку фон Барут.
— Представляю, — видихнув захеканий Шпачок, багатозначно при цьому підморгуючи, — мого приятеля і товариша по зброї, Парсіфаля фон Рахенау, сина пана Трістрама з Букова. Говорю тобі, Офко, годі й шукати відважнішого, ніж він. Без похвальби кажу, я теж проти чехів воював, ба, з чарівниками і чарівницями довелося мати справу… Але він! Не повіриш! Він проти орд єретика Амброжа ставав під Находом, як стій зі мною — проти ста. А на стінах Клодзькао, ти навіть не повіриш, дівчино! Хоч і поранений, стікаючи кров'ю, він безстрашно чинив опір єретикам, які штурмували Клодзько. Сам пан Пута з Частоловиць його потім обійняв!
Щоки Парсіфаля покрилися карміновим рум'янцем. І річ була навіть не в тому, що Шпачок брехав як по нотах. Парсіфаль просто не міг не червоніти, коли бачив панну, її великі горіхові очі та кирпатий, усіяний ластовинням носик. Це було найкрасивіше ластовиння, яке Парсіфаль будь-коли бачив у житті.
— Я вас залишаю, — швидко мовив Шпачок. — Побалакайте собі. А мене чекають важливі справи.
Вони залишилися самі. А Парсіфаль. який ще хвилину тому готовий був віддати приятелеві півкоролівства, тепер відчував, що охоче натовк би йому носа. Хоч як він хотів, проте не міг себе побороти і видобути із себе якісь слова. Упевнений, що панни прислуховуються тільки до доладної мови трубадурів і мандрівних лицарів, зараз він почував себе останнім дурнем.
Віяв теплий вітер, у рові самозабутньо кумкали жаби.
— Ви були поранені, так? — обірвала жахливу тишу Офка, наморщивши веснянкуватий ніс. — Покажіть, де.
— Ні! — Парсіфаль аж підскочив.
— Не можна, — швидко додав він, — вихвалятися. Хвалько не гідний лицарського пояса.
— Але ж ви билися?
— Бився.
— То ви відважний? Сміливий?
— Не годиться хва…
— Побачимо, чи ви такий сміливий, — Офка нахилилася над ровом. — О! Злапайте для мене оцю жабу.
— Жабу?
— Ну я ж кажу. Отую велику. Дякую. А тепер з'їжте її. -Що?
— З'їжте її. Поглядимо, чи вам стане сміливості. Парсіфаль затис жабище в кулаку. Заплющив очі. І відкрив рота.
Офка фон Барут схопила його за руку, видерла жабу, жбурнула її у воду. І почервоніла як вишня.
— Простіть мені, прошу, — вона схилила голову. — Я не так хотіла… Зовсім не так. Правду про мене кажуть, що я плоха…
— Ви не… — ковтнув слину Парсіфаль. — Ви не плоха, пані. Ви… Офка підняла голову. Її горіхові очі стали ще більшими, ніж були.
— Ви гарна.
Офка довго дивилася на нього. А тоді втекла. З'їзд поновили, спір Бішофсгеймів зі Стерчами, який, як здавалося, було неможливо вирішити, врешті-решт закінчився домовленістю. Парсіфаль слухав п'яте через десяте. Він витав у хмарах. Снив наяву.
— Ми, Генріх Ландсберг, схоластик немодлінської колегіати, усім вірним Христа, до яких дійде цей документ, засвідчуємо, що Бургард Менцелін, управитель належного панові Гюнтеру фон Бішофсгейму маєтку в Нівнику, був позбавлений життя Дітером Гакстом, армігером пана Вольфгера фон Стерча. За цей злочин пан фон Стерча і Дітер Гакст згодилися виплатити на користь родини вбитого покутну суму у затвердженому панами лицарями розмірі сорока гривень. Суму п'ять гривень одержить додатково парафія костелу в Нівнику. Закликаний на допомогу хірург не одержить нічого, позаяк допомога жодного результату не дала. На знак угоди воздвижений буде на місці злочину покутний хрест коштом згаданого армігера Гакста, а на хресті сім буде викуто знаряддя злочину, себто сокира. Цим самим доходить до примирення між винуватцем злочину та родиною убієнного, а також згаданими панами лицарями. Учинено шостого дня червня року Ласки Божої тисяча чотириста двадцять дев'ятого.
— Парсіфаль! Тобі кажу! Заснув, чи що?
Він рвучко підняв голову, вирваний з глибини мрій. І отетерів. Явно розгніваний батько був у супроводі двох лицарів, старшого і молодшого. Молодшого, з вугластим обличчям, оздобленим білим шрамом, Парсіфаль не знав. Старшим був шляхетний Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі, батько Зузанни. «Я загинув, — майнула в голові Парсіфаля злякана думка, — мені кінець. Зараз мене заручать. І невдовзі одружать. Прощавай, прекрасна Офко…»
— Я віддаю тебе, — пан Трістрам Рахенау говорив у ніс, як завжди, коли він був незадоволений, — у зброєносці пану Егбертові де Кассель з Копанця. Пан Егберт- чоловік воящий, а війна з гуситами на носі. Служи вірно, бийся мужньо, шляхетську честь бережи — і, дасть Бог, заслужиш пояс і шпори. Гляди лишень, шмаркачу, аби ганьби не приніс, мені та родові.
Парсіфаль ковтнув слину. Йому давно було обіцяно, що він стане зброєносцем у Клодзьку, у пана Пути з Частоловиць, пліч- о-пліч зі своїм товаришем Шпачком Барутом. Однак він занадто добре знав батька, щоби виявити непокору — не тільки словом, але й бодай здриганням повіки. Він низько вклонився лицареві зі шрамом.
— Не пізніше, ніж через п'ять днів, — сухо сказав пан Егберт де Кассель, — з'явишся у Копанці, кінний і озброєний. Зрозумів?
— Так точно.
— О-о-о, — сплеснула в долоні, побачивши його, Еленча зі Скалки. — Парсіфаль! На коні? Озброєний з ніг до голови? На війну їдеш, чи як?
— Атож, — він злегка надувся, — Маю наказ, тож мушу їхати. Вітчизна в небезпеці. Гусити, кажуть, знову напасти лаштуються.
Еленча глянула з-під повік, зітхнула. «Завжди зітхає, коли йдеться про гуситів, — згадав він. — Видно, не без причини. Подейкують, що дівчина від гуситів кривд зазнала. Пані Дзержка ніколи про це прямо не говорила, але щось тут таки має бути».
— Мені випала дорога через Скалку, — він випростався в сідлі, поправив вишуканий шаперон, — от я й надумав заглянути. Запитати про здоров'я пані Дзержки…
— Бог воздасть, — сказала Дзержка де Вірсінг. — Дякую тобі за турботу, юний пане Рахенау.
Вона переступила поріг з великим зусиллям, спираючись на костур, видно було, що кожен рух забирає в неї дуже багато сил. Пані Дзержка й досі, як він помітив, була нездатна розпрямити спину. «І так чудо, що вона вже встає з ложа, — подумав він, — як-не-як від нападу минуло всього два місяці». Скалку все ще відбудовували, крокви над новою стайнею поки що іще не були покриті дахом, тривали роботи над новими стодолами і сараями.
— Батько наказали вам переказати, пані, щоби ви не боялися, — Парсіфаль знову поправив шаперон. Його вдягнула в нього мати, а він ніяк не міг звикнути. — Вас захищає сусідський ландфрид, хай-но тільки хтось спробує вас зачепити, матиме справу з усім навколишнім лицарством.
— Красно дякую… — Дзержка випросталася, наскільки могла, примруживши очі від болю. — А ти у зброєносці їдеш? І в кого, якщо можна запитати?
— У шляхетного пана лицаря Егберта де Кассель.
— Пана на Копанці,- Дзержка знала у Шльонську майже всіх. — Це войовничий лицар, часом аж занадто. Родич Гакеборнів з Пшевоза.
«А таки так! — подумки зойкнув Парсіфаль. — Тоді ця моя служба зброєносцем — не що інше, як вступ до заручин».
— Пан де Кассель, — говорила далі Дзержка, — це ще й добрий знайомий нашого інквізитора, велебного Гжегожа Гейнче. Вони дружать між собою. Ти не знав про це? Ну, то тепер знаєш. А на чому це ти верхи, хлопче, вирушаєш на службу? На фризькому жеребці? Непоганий румак, непоганий… Але під в'юки. Сядеш на кращого.
— Пані… Мені не годиться…
— Ні слова. Я вам дечим завдячую, твоєму батькові й тобі.
Дозволь мені хоч коником віддячити.