Листя землі. Том 1

На Другу Пречисту, а в Пакулі — храм, прийшла послушниця Марусина в село — з родичами попрощатись, бо мала ось-ось постригтися в черниці. Як ішла вона повз хутір Несторів, раз у раз на обійстя Семирозумів озиралася. І запитувала вона на вигоні у людей стрічних: «А чия-бо то хата під горою Круковою наче писанка?» Одказували їй люди: «То хата Кузьми, сина Семирозумового, для тебе, Марусино, збудована…» Ніяковіла Марусина, очі долу опускала: «Для мене — Богом збудовано, до кінця днів моїх». І роздавала вона пакульцям болящим хрестики, у Київській лаврі посвячені, а в кого болі великі — тим земельку з печер лаврських, що в них угодники святі лежать, наперстком одсипала у вузлики, прикладати до тіла, де болить.

І прийшла вона другодні до Уляни на хутір попрощатися, батька-бо її, Потапа Туренка, Безсмертним прозваного, в часи давні Нестор Семирозум з того світу повернув. І вклонилася вона Уляні з порога: «Простіть, тітко Уляно, якщо провинилася коли перед вами чи помислом, чи вчинком, чи словом лихим». Сказала їй на те господиня: «Дитинка ти добра та лагідна змалку була, Марусино, ні помислу, ні вчинку, ні слова поганого за тобою не знаю». І вклонилася Марусина до Кузьми, що біля вікна стояв, біліший від стіни крейдяної: «Простіть, Кузьмо Несторовичу, якщо коли помисел мій, слово чи поганий вчинок боляче вам зробили. Бо іду я, вважайте, з сього світу, і тільки на тім світі, якщо Бог дасть, стрінемося ми». Довго мовчав Кузьма, син Семирозума, а далі мовив так: «Єдиним ти завинила переді мною: стрілася мені на цім світі. І люблю я тебе болєй, аніж душу свою. І перед лицем матері своєї прошу тебе: не іди в монастир. Богові слід молитися ділами добрими, земними, а не словом. Не іди в монастир, а будь за жонку мені, бо судилося нам разом буть, так у Книзі доль не нами записано». Зарум'янилося біле од життя монастирського обличчя Марусини, але опустила вона голову і мовила ледь чутно: «Уже я не від світу сього, Кузьмо Несторовичу, уже я — від світу небесного». І не сиділа вона довго в Уляни Несторки, а попрощалася й хутко пішла з двору не озираючись. А Кузьма стояв біля своїх нових воріт і дивився їй услід, поки й вигон не перетюпала.

Назавтра запріг Кіндрат Туренок, що дядьком Марусині доводився, конячку і повіз небогу у Мрин, де монастир жіночий. А був Кіндрат ще з війни турецької контужений, і язик йому заплітався. Як виїздила Марусина з двору дядькового, ридала ридма, і родичі плакали за нею, наче за покійницею. А як минала Марусина хутір Несторів, хустку натягла на очі і не глянула в бік дворища Кузьми, сина Семирозума. Уже підвода за селом була, як прийшла Уляна в повітку, де Кузьма дошки стругав, і мовила: «Бач, проїхала твоя Марусина мимо, а в наш бік і оком не повела…» І кинувся Кузьма у стайню, вивів кобилу Русалку, сів охляп і навздогінці поїхав. Наздогнав він скоро підводу і їхав слідом, без слова жодного, до самого Страхолісся, з Марусини очей не зводячи. І Марусина з воза дивилася на Кузьму, дивилась та все хрестилася дрібно, наче злих духів, спокусних, од себе одганяла. А Кіндрат Туренок — той лише конячку свою і бачив, понокував до неї та пужалном вимахував. І в'їхали вони у ліс, а Кузьма слідком та слідком. Уже подрімував дядько в передку воза, а Кузьма все на Марусину дивився, а Марусина з Кузьми очей заплаканих не зводила.