Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 1
Листя землі. Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 1

Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:

«Справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його… Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу, їхні поривання і надії, їхні думи, досвід їхнього життя, нерідко — трагічний, духовний пошук народу — основа цього роману». Так сам автор писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Листя землі». Уже перша публікація привернула увагу багатьох читачів, що розуміються на високохудожньому літературному слові. Авторитетні критики називали з'яву роману подією року. Твір висунутий на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. «Перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга, — пише в передньому слові до цього видання Юрій Мушкетик. — Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом».
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
1 ... 73 74 75 76 77 78 79 80 81 ... 163
Перейти на страницу:

Дак матка його се на похоронах голосить, Чорнобиль проклинає і генералів, які його туди послали, а я слухаю та й думку свою плету: а може, Чорнобиль той з «червоної мітли» почався і се півень залізний, Федором Сисою з гонку Кузьми, сина Семирозума, збитий, дитя безневинне через стольки годочків клюнув?..

На Другу Пречисту, а в Пакулі — храм, прийшла послушниця Марусина в село — з родичами попрощатись, бо мала ось-ось постригтися в черниці. Як ішла вона повз хутір Несторів, раз у раз на обійстя Семирозумів озиралася. І запитувала вона на вигоні у людей стрічних: «А чия-бо то хата під горою Круковою наче писанка?» Одказували їй люди: «То хата Кузьми, сина Семирозумового, для тебе, Марусино, збудована…» Ніяковіла Марусина, очі долу опускала: «Для мене — Богом збудовано, до кінця днів моїх». І роздавала вона пакульцям болящим хрестики, у Київській лаврі посвячені, а в кого болі великі — тим земельку з печер лаврських, що в них угодники святі лежать, наперстком одсипала у вузлики, прикладати до тіла, де болить.

І прийшла вона другодні до Уляни на хутір попрощатися, батька-бо її, Потапа Туренка, Безсмертним прозваного, в часи давні Нестор Семирозум з того світу повернув. І вклонилася вона Уляні з порога: «Простіть, тітко Уляно, якщо провинилася коли перед вами чи помислом, чи вчинком, чи словом лихим». Сказала їй на те господиня: «Дитинка ти добра та лагідна змалку була, Марусино, ні помислу, ні вчинку, ні слова поганого за тобою не знаю». І вклонилася Марусина до Кузьми, що біля вікна стояв, біліший від стіни крейдяної: «Простіть, Кузьмо Несторовичу, якщо коли помисел мій, слово чи поганий вчинок боляче вам зробили. Бо іду я, вважайте, з сього світу, і тільки на тім світі, якщо Бог дасть, стрінемося ми». Довго мовчав Кузьма, син Семирозума, а далі мовив так: «Єдиним ти завинила переді мною: стрілася мені на цім світі. І люблю я тебе болєй, аніж душу свою. І перед лицем матері своєї прошу тебе: не іди в монастир. Богові слід молитися ділами добрими, земними, а не словом. Не іди в монастир, а будь за жонку мені, бо судилося нам разом буть, так у Книзі доль не нами записано». Зарум'янилося біле од життя монастирського обличчя Марусини, але опустила вона голову і мовила ледь чутно: «Уже я не від світу сього, Кузьмо Несторовичу, уже я — від світу небесного». І не сиділа вона довго в Уляни Несторки, а попрощалася й хутко пішла з двору не озираючись. А Кузьма стояв біля своїх нових воріт і дивився їй услід, поки й вигон не перетюпала.

Назавтра запріг Кіндрат Туренок, що дядьком Марусині доводився, конячку і повіз небогу у Мрин, де монастир жіночий. А був Кіндрат ще з війни турецької контужений, і язик йому заплітався. Як виїздила Марусина з двору дядькового, ридала ридма, і родичі плакали за нею, наче за покійницею. А як минала Марусина хутір Несторів, хустку натягла на очі і не глянула в бік дворища Кузьми, сина Семирозума. Уже підвода за селом була, як прийшла Уляна в повітку, де Кузьма дошки стругав, і мовила: «Бач, проїхала твоя Марусина мимо, а в наш бік і оком не повела…» І кинувся Кузьма у стайню, вивів кобилу Русалку, сів охляп і навздогінці поїхав. Наздогнав він скоро підводу і їхав слідом, без слова жодного, до самого Страхолісся, з Марусини очей не зводячи. І Марусина з воза дивилася на Кузьму, дивилась та все хрестилася дрібно, наче злих духів, спокусних, од себе одганяла. А Кіндрат Туренок — той лише конячку свою і бачив, понокував до неї та пужалном вимахував. І в'їхали вони у ліс, а Кузьма слідком та слідком. Уже подрімував дядько в передку воза, а Кузьма все на Марусину дивився, а Марусина з Кузьми очей заплаканих не зводила.

І вже не хрестилася вона.

І був ліс осінній — як собор Божий, такий красний та врочистий, а Кузьма — на білому коні, в білій вишитій сорочці — як доля.

І тихо ковзнула Марусина з воза, і стояла край дороги лісової, Кузьмі, сину Семирозума, покірна, а підвода далі покотила. І під'їхав Кузьма до Марусини, владно узяв її попід руки, які висіли наче крила птаха, що йому уже ніколи не летіти у вирій, узяв її попід руки і перед себе на Русалку посадив.

І повернули вони назад, у Пакуль, і летіли навстріч їм у теплі краї журавлі та дикі гуси, призивно покликуючи. Але не заздрили птахам перелітним ні Марусина, ані Кузьма — було їм добре вдвох на своїй землі.

А підвода з клунками Марусини котилась, котилась та й стала у долині. Прогнав дрімоту Кіндрат Туренок, озирнувсь, а Марусини — нема. Гукав він, гуказ до лісу і виярками навколишніми бродив, та й повернув конячку назад. Як їхав, переляканий, селом, хрестився і казав кожному стрічному: «Сяту чолти вклали. Сяту чолти вклали…» Од тої пори і прозивали Марусину в Пакулі Сятою.

Сята-свята, а хуру дєток Кузьмі наплодила!

Дак яна ж до любощів як скажена була. Се мені колись сам Кузьма по-мужеськи признавався. Од ікон — до постелі, од постелі — до ікон, тольки й знала.

Не гомоніть, яна і до роботи руча була, що руча, то руча.

Да тольки врем'я не для любощів і роботи починалося, друге врем'я…

То були роки, коли відходили люди на хутори, хто багатший та ручіший, хазяйством обзаводилися і будувались. То ж мав Кузьма роботу, бо навперегін його кликали. А в зимі збирав Кузьма бригаду з теслів пакульських та крутьківських, бо знали вже його в околишніх селах як майстра, і підряджувавсь на роботи в Мрині, бо й Мрин розбудовувався, як не перед добром. І зібрав він грошей трохи, і став думать, як на корову стягтися. Пані Дарина обіцяла з боргом почекати: «На живому чоловіку не пропаде, Кузьмо Несторовичу». А Марусина серед зими дочку народила, і синок уже од лавки до лавки дибав. Молоко брали в Мохначів, на відробіток, але чужим молоком не нап'єшся, та ще як діти у хаті.

Прийшов Кузьма з Мрина додому перед Великоднем, аж і мати слідом поріг переступила. А проживала вона й досі в халупці своїй, сяк-так Кузьмою підлатаній, не захотіла в новий дім іти: «Своя череня боків не муляє, будемо рідніші з невісткою». І правда, до невістки добра вона була, і первістка гляділа, коли домувала: кликали її люди часто, яке у кого горе, і пакульські, і з сіл сусідніх. І в домі механіка на цегельні своя людина вона була, лад у господарстві давала, бо механік таку панянку з Києва собі привіз, що тільки й знала на піаніно грать. І до попа Олександра Уляну просили, кони гості здалеку наїжджали, бо вивчилася вона замолоді? у помісті Журавських, як подати, як прийняти. І сказала, поріг переступивши, Уляна синові та невістці: «Не журіться, дєтки, що молочка нема, поможу я вам для моїх онучків корівку купить, баба дещицю у капшук наскладала».

І пішла Уляна з Кузьмою у неділю на ярмарок. Вибирала Уляна корову — руду на масть, бо як несла паску посвячену із церкви на Великдень, шерстинку з рудої корови на вигоні знайшла. Вибирала Уляна корову волисту, з шиєю товстою і підшийком, з рогами крутими, як ухват у печі, з хвостом довгим. Бризкала Уляна молоко на долоню і розтирала: чи маслянисте. А як уподобала корову і вже Кузьма гроші став доставать, — мовила строго до жінки, яка продавала: «Не спіши, синку, не оддавай грошей, покуль ця ось людяка не оддасть того, що в пазусі її». Забігали очі в жінки, а була вона з Крутьків, а крутьківських Уляна знала: «А що се-бо такоє у мене в пазусі? Нічого нема у мене в пазусі». — «А як нема, то й корова ся хай твоя буде, шукай, молодайко, дурніших од себе, — наступала Уляна. — Любиш ти гроші брать, дак люби ж і молочко оддавать». Тоді дістала жінка з-за пазухи каламарчика з молоком, простягла Уляні: «Щось ти, тітко, знаєш, ой знаєш. Затеє з молоком теперечки будете, се правда».

1 ... 73 74 75 76 77 78 79 80 81 ... 163
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)