Листя землі. Том 1

І поставив Кузьма, син Семирозума, дім свій на стовпах цегляних. А до нього ніхто в Пакулі не робив так, і дивувалися. А між стовпів цегляних поклав він, на кам'яній підмостці, колоди дубові, обвуглені. І привіз він смоли з Мрина та щедро залив підмури смолою гарячою, а вже потім вінець перший поклав. І клав він зруб без жодного гвіздка залізного, в обло, а кріпив вінці тиблами дубовими, а шви мохом обтиньковував. І вибирав він драчку в колодах, щоб сирість затримувалася. Аж дивувався Матвій Мохнач, що допомагав сусідові: «Ти, Кузьмо Несторовичу, наче тисячу літ намірився жить. А ще батько твій пророчив: усе, чим тепер так дорожимо, вогнем візьметься, попелом стане, і вітер часу попіл розвіє», І відповідав йому Кузьма, син Семирозума, так: «Ніхто не знає, скольки йому одведено, та й гомонять-бо: людяка стріляє, але Бог — влучає. Але треба жити і роботу свою робить так, ніби усі ми вічно на землі перебуватимемо. Яи сотворяв Бог землю і все на ній суще, теж-бо знав, що — не вічне воно, бо нічого вічного на світі нема, усе — в переміні великій. Навіть зорі — і ті колись та падають на землю з неба, згоряючи дотла. А людяка не землі — теж по-своєму Бог, покуль роботу робить, бо и вона сотворяє світ, хай і маленький. Та й не тольки для себе людина світ сотворяє: для дєток своїх і людяк, що житимуть опосля неї на землі». І дивувався Матвій Мохнач словам Кузьми, сина Семирозумового.

А як настав час покрівлю стелити, привіз Кузьма з Глеїв, що на березі Невклі, глини білої, жирної. І викопав він на дворищі своєму ями дві. І розвів в одній ямі глину водою, і стала вона як сметана. І клав він снопики околоту житнього на дно другої ями у три пласти, і поливав глиною рідкою. І мокла солома в глині. Тоді виймав снопики з ями, І стояли вони навколо сторчма, поки вода стікала. І вкривав Кузьма дім кулями вогкими, ще й глиняною мішаниною зверху примочував. Приходили на хутір люди з Пакуля, дивилися на роботу його, питали, навіщо се. А Кузьма одказував коротко: «Од пожару і задля довго-віку». І хитали люди головами замислено: «Кузьма, син Семирозума, хату будує, як будував Ной свій ковчег перед потопом, про що розказується у святім письмі. Йон щось знає. Бо ще батько його Нестор, Семирозумом прозваний, віщував скоро змій огнедихий над землею літатиме і буде поруха на все живе».

На заході літа суш велика була, і загорілося болото Замглай. Уночі світилася червоно половина неба, і дим клубочів над Невклею, і встеляв луги сиволозькі. Невдовзі загорілися ліси Синявські, і казали люди старі, що се уже — земля тліє, і Страшний суд близько. І жили усі в страсі великім. А були такі, ще коней запрягали, складали на підводи начиння хатнє й тікали з села, куди очі бачать. І їхали та йшли вони повз хутір Несторів, і бачили, як Кузьма, син Семирозума, не виглядає суду Страшного, а свою роботу глядить. І казав до людей Кузьма: «Люди добрі, Страшний суд, що нібито його віщує звізда вогняна, на віник схожа, — він у душі людяцькій, і щодня і щоночі ми — перед судом там. А як буде насправді Суд, про який у письмі святім писано, дак буде йон усюди, і на небі, і на землі скрізь, марнота марнот — од нього в інші села тікати». І вертали вони додому, присоромлені.

А Кузьма, син Семирозума, ґанок майстрував, і не було більше такого ґанку в Пакулі, та й у Краї усім: з дощок різьблених. Птахи чудернацькі і квіти красувалися на дошках тих, наче на рушниках, пакульськими дівками вишитих, а над входом у дім — голуб і голубка цілувалися. І вивершив він із дощок струганих шпиль високий над ґанком, а на того шпиля посадив півня, власноруч із жесті вирізаного. І як віяв вітер, півень повергався навстріч йому й крильми бляшаними вимахував.