Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Осьдечки тобі і Георгії, і пенсія од царя, і дворянство…
А я часто тоді згадувала і думала. Бо як прощався йон із маткою своєю, Уляною Несторкою, перехрестила вона його тричі та й гомонить: «Довго ти, синку, душу свою по Світах шукатимеш, але повернешся — живий душем і тілом — до рідних порогів. Ось тольки чи радітимеш своєму поверненню, один Бог святий знає». І про що-бо се яна?..
І був бій нічний. Повний місяць сяяв у небі, наче око Господнє, яке усе бачить, усе знає. А мороз був такий, що кулеметна суміш замерзала, і мовчали кулемети наші. І артилерія наша мовчала, а тільки німецька говорила, аж закладало вуха. А на наші батареї через сніги великі снарядів не підвезли. І курів сніг над брустверами од куль німецьких. І вивів Кузьма, син Семирозума, а вже він до унтера дослужився, команду гренадерів з окопів, щоб через поле, рівне, як тік у клуні, до переднього краю німців повзти. Як одривав він гренадерів своїх од стін брустверих, наче дітей серед зими од черені гарячої, казав до нього командир роти так: «Терпи, Терпило! Мертвий будеш чи живий зостанешся, а якщо німецькі дротяні сіті прорвеш — третього Георгія на груди тобі повішу». — «Радий стараться, ваше високоблагородіє!» — відповів Кузьма чужим голосом, перекрикуючи гул од тріскотні німецьких кулеметів і снарядних вибухів. Голос, яким розмовляв на фронті з командирами, уже давно Кузьмі не належав, а належав комусь іншому, який тільки звався Кузьмою Терпилом. І повів солдат на погибель унтер Терпило, перебігаючи од вирви до вирви, по рівному, засніженому полю, назустріч кулям, що дзижчали й повискували над головою. І не думав про смерть унтер Терпило, а думав, як прорватися крізь три ряди колючого дроту і вбити тих, хто по той бік фронтової лінії. А скоро і думок не стало. І вже почувався він звіром, на якого полюють, і це почування, глибоке, природне, рятувало од куль та осколків. І був уже Кузьма, син Семирозума, неподалік німецьких окопів, коли гарячий вогняний смерч підняв його, закрутив млинком у білім місячнім сяєві і кинув у вирву од снаряда.
І заплющилося Господнє око місяця над ним, і тьма облягла світ земний.
І облягла тьма світ земний та небесний, і помирав Кузьма Терпило у вирві од снаряда, на бойовиську.
І зробилося йому легко, як у сні молодому, коли снилося довгими ночами, що літає, наче птах. Зробилося тіло його як одежа тепла, душна сонячного весняного дня. Зробилося тіло власне чужим для нього. А душа розквітала, як лопух напровесні у болоті Замглай або латаття в Муравському озері, на лугах сиволозьких: випірнає воно з води на світанку і розплющує око золоте водночас із сонцем. Душа його світилася, наче куля-блискавка, і одривалася од тіла, і пливла: острівок світла у тьмі непроглядній, земній та небесній. І пливла вона до світла неосяжного по той бік тьми земної та небесної, щоб з'єднатися з ним, як крапля дощу з'єднується з океаном і сама океаном стає. І пливли поруч вогники душ, випурхнувши з тіл, що лишилися мертві на полю бою, і було їх так рясно, що здавалося — новий Чумацький Шлях простелився, од землі — в саму зіницю небесну. І годі було добрати, де чия душа, по який бік фронту розлучилася з тілом, і смішним видавався той поділ, бо усе це були — душі людей…
Але прийшов голос, і не знати було, звідки він прийшов. І був той голос для Кузьми, сина Семирозума, схожий на голос батька, пам'ятний з раннього дитинства, коли ще живий був Нестор, Семирозумом прозваний: «Ще — не час йому, ще йон усьої роботи не переробив на землі».
І зупинилася душа Кузьми в леті своїм до світла неосяжного, і засумувала вона сумом великим, закигикала чайкою— на порозі таїни світової, бо вже не хотілося повертатися од легкості небесної в тіло земне, для страждань нових.
Але ще не судилося Кузьмі, сину Семирозума, тої ночі померти.
Десь під ранок прийшов Кузьма до тями, і відчув він, що — замерзає. І зіп'явся він на ноги, одірвавши примерзлу до землі, кров'ю просякнуту шинелю. Обмацав він тіло своє — руки і ноги цілі, і голова на плечах є, тільки паморочно у голові. А кров — то не його кров, то кров товаришів, що поруч у бій ішли і снарядом пошматовані. На схилах вирви од снаряда — крошиво тіл їхніх. І заплющив Кузьма похапцем очі, бо учора ще це були живі люди, товариші його, він з ними поруч їв і пив. І дивувався він незвичній почутливості своїй, бо думалося йому вже, що за два роки війни усього надивився і душа омертвіла на віки вічні. Видерся Кузьма по косогору на край вирви і став серед поля засніженого, зіпершись на гвинтівку, штиком униз. Бій давно вщух, тихо було навколо, як у сні. Морозний туман висів над полем білим, а по білому полю — тіла забитих, наче мухи на листі липучки. І здавалося Кузьмі, що вже він — не на краю вирви стоїть, зіпершись на гвинтівку, а ширяє над землею, розшарпаною, розстріляною, розколошмаченою снарядами, над землею у зашморгах з колючого дроту, і зирить на неї з небесної високості очима новими. Бо оновилася душа його, побувавши за межею смерті, в іншім, неземнім світі.
«Господи, навіщо я тут, і усі ми, людяки, і що ми чинимо із світом земним?!» — вигукнув голосом хриплим, мерзлим. Але ніхто його не почув, ні на полі засніженому, ні в небі, повитому білою млою, що вже кривавилася на сході. І подумав Кузьма, син Семирозума, з відчаєм глибоким, що марнота марнот — докликатися до того, хто нас не чує, а чує нас лише душа власна, і тільки з душі власної — світло або тьма.
І поплівся він примороженими ногами по засніженім полю на вогонь зоряниці край неба, і не стріляли по нім ані німці, ані руські, стомившись од крові, пролитої за ніч. І упав Кузьма в шанець переднього краю, бо на зорю ранкову дивився, а не під ноги. І повели його в штабний залізобетонний бліндаж, бо Терпило — єдиний з гренадерів, хто повернувся з нічного бою.
У першій кімнаті штабного бліндажа тутукали телефони, навколо апаратів дрімали телефоністи й солдати зв'язку, денщики крутилися біля плити, розігріваючи сніданок для начальників своїх. У другій кімнаті, навколо самовара офіцери грали в карти. Після скованого морозом поля сите тепло штабного бліндажа тяжко облягло Кузьму, і він заледве переступив поріг. Не було ні сил, ні бажання, звично відкозирявши, ґерґотати словами військового рапорту. Полковник відклав убік карти, невдоволено підвівся з-за столу:. «Сьогодні ми не прорвали німецьку лінію, але ворог відчув нашу силу і нашу готовність померти за батюшку царя. І ти, Терпило, ще раз довів свою вірність престолові і Русі святій». І повісив полковник хрест Георгіївський на груди Терпилу. Але мовчав Кузьма як німий. Самі очі його говорили, але не розумів тої мови полковник. «Контужений він, ваше високоблагородіє, сильно контужений!» — винувато доповів ротний.