Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Дав Кузьма рукам спочить, розкурив люльку, а відтак мовив: «Скажи мені, Борисе Остаповичу, якщо вже ти грамотяка такий зробився у полоні японському: для кого-чого народжується і живе людина?» — «Се й дитяті пойнятно, — не роздумував довго Говоруха. — Живе людина — щоб жить. Як оцей осьдечки клен, чи крапива під тином, чи курка, яка курчат по городу водить. Хіба вони клопочуться тим, навіщо живуть? А смерті не просять. Ось так і людина, і різниці великої я тут йе бачу». — «А я хочу знати, навіщо прийшов на білий світ і навіщо небо копчу. Бо не клен я безголосий, не крапива під тином і не курка, а — людина: душа вічна у мене є од Бога. І, по світах, не з власної волі, блукаючи, запитував, з ким дороги мої житейські перехрещувалися, як ось у тебе запитую. І в тюрмах, і на засланні, і як додому дорогою довгого пішкував. І одказували мені по-різному. Один каже: для Бога живе людина. Другий каже: для людей. Третій каже: для самої себе. А я намислив, докуль неволю тяжко перебував, бо в неволі людяка болєй до голосів у душі власній прислухається: народжуємося і живемо ми, щоб за весь білий світ думати, навіщо йон. Думать і думкою своєю, для кожної людини окремішньою, світ міряти — од пороху земного під постолами до зір над головою. І скільки людей, стільки й думок, як променів, і світло в небі — од наших душ. І ще не було на землі двох людяк, які б однаково відчували і думали, бо кожна душа — то царство осібне. І тісно та задушне буде душі моїй у курені твоїм обчім, Борисе Остаповичу. І ніколи я не пристану на задумку твою».
Уже як ішов Говоруха з двору Кузьми, сина Семирозумового, мовив наостанок: «Гордяка ти, Кузьмо Несторовичу, гордяка великий, як і покійний батько твій. Але згадаєш мене, бо се я в розумних книжках вичитав і з розумних голів зачерпнув: жисть повернеться так, що всі будуть як один, наче солдати в строю, де й мордяка кожного на мордяки усіх інших схожою стає, наче спиця в колесі. А для такого, як ти, носодрала, колішня плуга у гурті знайдеться, аби привчити яремце носить і в борозні смирно челепать». І нічого не відповів на те Кузьма, син Нестора Семирозума.
Як поставив Кузьма ворота нові, до Мрина зібрався вік. І казала йому Уляна: «Сину, візьми в гостинець Дарині Михайлівні яєчок свіженьких, грибів сушених і риби, що я учора топтухою зачерпнула. Знаю ж бо, їхнього двору не минеш. Хоч і пани вони, Листопади, а гостинцю нашому простому зрадіють, бо й панам їсти треба». — «Найліпші гостинці — се руки мої», — одказував Кузьма. І узяв він з собою скриньку з інструментом. Проводжала його Уляна за ворота нові і так навчала: «Мовчиш ти, сину, про те, що на серці й думці у тебе, але я в душі твоїй, як з листа, читаю. Тож слухай матку свою. Ідеш ти знову між людей, а люду у світі усякого. Одне серце добром та лагідністю до всього живого наповнене, як колос зерном, а інше — злом, наче вогнем змій, навколо себе дихає. Та й добра людяка часом гостряками, наче їжак, до світу настовбурчується, бо так уже світ сей влаштовано. Калі ж захочеться тобі, щоб людяка до тебе по-доброму, скажи подумки: «Зорями огороджуся, місяцем освічуся, сонце за плечима, хай на мене вона дивиться маминими очима…» І прихилиться душа тої людяки до душі твоєї».
Посміхнувся Кузьма недовірливо, а все ж слова материні запам'ятав. І простував він знову шляхом Чумацьким, через Страхолісся, повз озеро Русалчине, понад рікою Невклею. Як і тої осені, коли ще живі були Оксана та Устим, а він до них у гості спішив. І гірко та дивно було йому думать, що Оксани й Устима давно немає на світі (а де ж вони?!), він же знову топче ту ж полівку вздовж Невклі, яка незворушно сріблиться в сонці, між берегів зелених. А потім подумав із сумом щемким, що й він, Кузьма, уже інший, аніж той хлопчак із довірливо розплющеними до світу очима, яким був тоді. А може, не такий уже й інший, як здається? Є в кожної людини серцевина, що залишається незмінною, як би не гнуло, не тіпало її життя.
І знову, як тої осені, тихо було в лісі, в ярах та луках. Але се вже — інша тиша. Бо звірина, і птаство, і рослини — усе коло діток своїх клопоталося, щоб рід свій у часі продовжити. І заздрив Кузьма, син Семирозума, лисиці, яка заклопотано дорогу перебігала, в нору свою, до лисиченят поспішаючи. І заздрив він вороні, яка з яйцем куриним у широко розчахненім дзьобі летіла од крайніх круківських садиб у гніздо на осокорі, край лісу. І заздрив дикій яблуньці на узліссі, на ряснім гіллі якої соком живим зеленки наливалися. І в Мар'їнім гаї, за Красним мостом тихо було — птаство на верхів'ях дерев, у гніздах своїх хазяйнувало. Переходив Кузьма вулицю, в кінці якої — дім Листопадів, — ноги підгиналися, хоч знав, що нема уже в домі тім його Марусини. Знав, а як на дверях крутнув дзвінок і відчинило йому дівча незнайоме, челядка нова Листопадів, змінився на лиці. Вийшла до нього пані Дарина, і зрозумів Кузьма, що не дні, а роки минули, відколи він гостював у цім домі, простуючи до сестри в Київ: пам'ятав Дари-ну молодою і вродливою, а тепер перед ним стояла літня, поважна жінка. І мовила господиня, прочитавши на обличчі думки його: «Не роблять людину молодшою в'язниці і переживання, Кузьмо Несторовичу. Се й по тобі бачу: приходив ти до нас останній раз юним хлопчаком, а тепер ти — людина, яка пожила і світу побачила. І я відбула рік у тій же мринській в'язниці, лише в іншім крилі. Та скажу тобі, бо ти ще сього не знаєш, дай Бог, щоб і не знав ніколи: легше самій у тюремній камері гнити, аніж за дітей, які в тюрмі, душею страждать. Повернулася я недавно з Москви, там, у Бутирці, старшенька моя, Марія, суду чекає…»
Розпорядилася господиня самовар внести, і пили вони чай на терасі, перед якою — сад. І згадували вони сірі, тоскні дні в неволі, і не вірилося, що це — було, і є досі в світі для інших, бо усе довкола, в саду, квітло, дозрівало, око й душу радувало. А як розповів Кузьма про свої поневіряння, про глухе сільце в Архангельській губернії, у якім три роки пробув, уже після тюрми мринської, про довгий шлях свій додому, запитала пані Дарина: «І що ж ти, Кузьмо Несторовичу, відкрив для душі своєї у тих мандрах гірких?» Відповів по довгій хвилі Кузьма, син Семирозума, так: «Побачив я і зрозумів, що багато роботи по світах для людяки з руками та головою». І дивувалася господиня словам тим, а ще дивувалася, що тюрми та заслання душі його злом не замулили.
А як напилися чаю, поспитав Кузьма у господині, чи не треба якоїсь роботи в садибі зробить, бо інструмент він прихопив з дому. Пішли вони по саду та дворищу; і помічало око Кузьми, де треба руки прикласти. Узявся Кузьма до звичної справи, і приходила пані Дарина, і чоловік її, Дмитро Костянтинович, з гімназії повернувшись, приходив, — милувалися вони роботою Кузьми, сина Семирозума, бо красиво він працював, усе його рук слухалося. І сонце, здавалося, зупинилося в небі, радіючи роботі його, довгі-бо дні молодого літа. А як прийшла пані Дарина, щоб до вечері гостя запросити, поспитав він нарешті, бо все не наважувався, як би йому побачити Марусину, яка колись у них, Листопадів, за челядку була. І як запитував Кузьма про Марусину, одвертав лице своє, бо на щоках червоно маки зацвітали. І сказала пані Дарина, що сьогодні ж пошле служницю в жіночий монастир з проханням до ігумені, щоб відпустила вона послушницю Марусину колишню господиню провідати.
Видалася Кузьмі ніч тягучою, як дьоготь, і ранок, хмурий, страшенно довго розгорявся, дощило. А серед дня — небо розчинилося, і виглянуло сонце у вікнину між хмар, і все навколо спалахнуло ясно-зелено, земля І небо усміхнулися: Марусина ішла вулицею, попід гаєм, а Кузьма паркан навколо садиби Листопадів ремонтував. Побачивши Кузьму, опустила Марусина очі і привіталася тихо, крізь вуста стиснуті. А була на ній одіж чорна, як паркан глухий, з дощок почорнілих, навколо саду зеленого. І тісно було садові тому у зашморзі глухого паркану, і промінив він життя живе, нескориме, крізь глуху загорожу.