Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

Нічний вітер овіває мені обличчя, темне віття дерев таємничо погойдується. Плин темно-фіолетових хмар наче підказує мені напрямок. Чого ти чекаєш? Стрибок у вікно — і ти на воді! До шосе, певно, не більше кілометра. А машини там ідуть цілодобово. Якось дістанешся до Штутгарта, до Саарбрюккена чи ще кудись — аби далі від цієї діри.

А що Сеймур? Він спить. Спить чи не спить, та ти для нього не вартий і мідної копійки. Тобі надано повний простір для дії. Повний простір — над цим слід подумати. Американець покладається на твій тверезий глузд.

Відходжу од вікна й знову простягаюсь на дивані. Старі пружини жалібно риплять, тхне пліснявою й пилюкою. Це приміщення, мабуть, не прибирали цілу вічність. Вистрибнути в темряву — нема нічого легшого. А потім? Стрибок у морок, стрибок наосліп, і в такому віці! Навіщо стрибати в пазурі противника? Хай сам спробує розшукати тебе. Адже за це йому платять.

З такими думками я й заснув, і сон цього разу наснився вже спокійний. Немовби йдемо ми з Мод людною вулицею, жінка запевняє мене, що ресторан зовсім близько, і він, мабуть, таки справді близько, бо ми вже в ресторані, досить шикарному, судячи з величезної кількості висячих ламп; кельнер у білому смокінгу люб'язно підходить до нас і пояснює, що ресторан, хоч і відчинений, вже не працює, бо пізно, а Мод мені каже — не хвилюйтесь, поблизу є ще один такий заклад; і ось ми знову йдемо, поки я усвідомлюю, що це зовсім не вулиця, а якийсь безлюдний сільський путівець. Слухайте, люба, кажу я дамі, куди ви мене, до біса, ведете цими полями — я голодний, розумієте чи ні? Але дама вже десь зникла, тепер доводиться замість ресторану шукати її, аж поки я, на щастя, помічаю на повороті один з таких пересувних кіосків, де продають теплі сосиски. Це наштовхує мене на думку, що кілька сосисок вгамують мій голод. Я прямую до рундука, але продавець починає мені пояснювати, що це були сосиски для собак, а зараз у нього немає й таких, є тільки кока-кола, і я скаженію, що все кудись зникає. Та ось ми вже сидимо за столом на квартирі у Мод, і вона частує мене одним із своїх велетенських сандвічів, та тільки я взяв його, як Сеймур вихоплює його й жбурляє за вікно — мовляв, Мод тримала шинку в руках, а всі її балачки про рукавички — суцільна вигадка. Така безцеремонність не на жарт розлючує мене, і еон знову заплутується, щоб потім носити мене по пивних, ресторанах і буфетах… Взагалі це страшенно довгий сон, і — хочете вірте, хочете ні — я так і не знайшов чогось поїсти — ніде нічого немає!