Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

Перестаю вслухатися в дзижчання куль і пробую підвестися, та ноги обважніли, стали немов свинцеві, і я розумію, що це свинець страху. Треба перемогти цей страх, тобі відведено півтори секунди для особистих переживань: один, два, три — і вперед! Бо якщо хоч на секунду затримаєшся — попереду вже нічого не буде, все полетить під три чорти.

Страшним напруженням волі змушую себе підвестися і… прокидаюсь.

Мої давні страхи. Ще відтоді, коли ми переслідували ворожі банди в прикордонних урвищах. Перші кроки в новій для мене галузі під керівництвом мого першого вчителя Люба Ангелова, більш відомого як Любо Диявол. Піонерські часи з важкими нічними переходами, безсонням, тремтінням від холоду, підкованими черевиками, не кажучи вже про дзижчання смерті, що кружляла круг тебе, немов вагаючись — ужалити зараз чи відкласти на потім. Перший дрож страху. І перше пересилення його. Все-таки встигаєш перебігти кам'янистим схилом і, хоч куля вже зачепила тебе за плече, знаходиш у собі сили кинути в них три «лимонки». Ангелова поранено серйозніше, і він до кінця життя накульгував. До кінця життя, а точніше — до того мосту у Венеції, де його вбили. А ти й досі живий. Просто неймовірно!

Мій давній кошмар. Настільки давній, що я вже майже забув про нього. Той кошмар, що переслідує мене після подій у Копенгагені, — зовсім інший. У ньому немає ні пострілів, ні зловісної кручі, є лише гола кімната, що тоне в напівтемряві, серед якої закляк Сеймур. Не пам'ятаю, коли розпочалася між нами розмова, та, мабуть, давно, і я намагаюсь пояснити йому, що вже пізно, нам годилося б розійтися як вихованим людям. «Ви вільні, Майкле, — з крижаною усмішкою киває американець, — я не смію вас затримувати, йдіть». Зникай швидше, кажу собі, поки йому не спало на думку щось інше, і, пробурмотівши щось на зразок «бувай», рушаю до виходу. А от виходу немає. Я певен, що він щойно був, а зараз немає. Обмацую рукою стіну, щоб пересвідчитись, але так воно і є — поки ми з Сеймуром розмовляли, двері зникли. Тим-то цей тип і затримував мене своїми балачками, здогадуюсь я, — щоб двері встигли зникнути. Аж раптом мені спадає на думку, що двері були, здається, на протилежній стіні, і я рушаю туди, ще раз попрощавшись із Сеймуром, та й цього разу опиняюсь перед глухою стіною. Так, цей тип умисне дурив мене тими розмовами. Двері зникли безслідно, а з ними й вікна. Я добре пам'ятаю, що було двоє вікон, а тепер немає жодного. Роззираюся по півтемній кімнаті й зустрічаю погляд Сеймура. Досить красномовний погляд, у якому застиг похмурий сміх. Відчуваю, як мене заполоняє не страх, а крижаний жах. Жах обмеженого простору й цілковитої безвиході. Такої безвиході, що мені не лишається нічого іншого, як прокинутися.