Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

Закінчивши перевірку першої валізи, Райєн відкриває другу. В цю мить несподіваний блиск змушує мене знову перевести погляд на ангар під лісом. Там, у темному отворі входу, щось спалахнуло, та перш ніж я встигаю збагнути, що сталося, задня частина ангара безшумно здіймається в повітря, наче в німому кіно. Лунає оглушливий вибух, точніше — безладна канонада вибухів, і вся будова злітає вгору серед хмар диму й величезних вогняних клубів.

Видовище справді вражаюче, але це ще не причина забути про діло.

— Це все міняє, — кидаю я, намагаючись вихопити валізу з рук Райєна.

— Це таки справді все міняє! — гарчить шеф і зненацька сильно б'є мене кулаком в обличчя. Кулак у цього чоловіка, здається, більший, ніж його голова. Поки я намагаюсь зупинити кров, що юшить з розбитого носа, мій слух фіксує шум машини, що віддаляється.

Перша думка після того, як я затиснув носовичком фонтан крові, — податися слідом за «б'юїком». Не гнатися за Райєном, а швидше опинитися якнайдалі від цих місць. Не мине й чверті години, як тут кишітимуть поліцаї, військові й санітари. Стрибаю в «мерседес» і натискаю на газ, намагаючись не звертати уваги на біль. Та вже на першому ж повороті мені заступають дорогу.

— Куди? — спокійно запитує Мод, відкриваючи дверцята автомобіля.

— Звичайно, в готель.

— У готель? Із закривавленим обличчям? І після такого вибуху?

Запитуючи, вона відсовує мене й сідає за кермо. Різкий маневр — і автомобіль їде туди, звідки я прибув.

Долаємо голе верхів'я, спускаємося з протилежного боку горба, а потім знову піднімаємося вгору. Ще одне верхів'я і ще один спуск. Місце, де ми зупиняємося, мені наче знайоме. Заросла травою галявина, загублена серед кущів, і маленька будівля, схожа на ту, де не так давно зі мною зустрічався Сеймур.