Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

Трохи згодом кількість населення подвоюється. Коло будки зупиняється темно-синій «опель». Між чоловіком з «опеля» й вартовим відбувається розмова, після чого автомобіль під'їздить до одноповерхової споруди. Чоловік, що вийшов з «опеля», судячи з усього, Томас.

Ще через п'ять хвилин перед будкою варти з'явилася брудно-зелена крита вантажна машина. Вона пригальмовує, а після того, як вартовий махає рукою — мовляв, проїжджай, — також рухається до канцелярії.

Певно, вже одинадцята година, бо за спиною я чую гуркіт мотора. З-за повороту вискакує новенький сріблястий «б'юїк». Він під'їздить до мого «мерседеса» й зупиняється поруч. З «б'юїка» виходить Райєн, ледь помітно киває мені й також дивиться униз.

— Мабуть, то ваша людина, — зауважує він, коли з кабіни вантажної машини висовується голова Ерліха.

Голова висовується, але Ерліх не виходить — від канцелярії до нього прямує Томас. Низенький чоловік спритно стрибає на приступку, й машина рушає до того ангара, що під лісом.

— Мабуть, то ваша людина? — повторює Райєн.

«Наче ви її не впізнаєте!» — крутиться в мене на язиці, але я тільки ствердно киваю.

— Отож ви бачите, що вони поїхали вантажитись?

— Здогадуюсь.

— Нема чого здогадуватись. Якщо я вам кажу, так воно і є. Я дав Томасові потрібні вказівки.

Я й далі милуюся пейзажем, тому шеф трохи роздратовано говорить:

— Не марнуймо часу. Вони роблять свою справу, а нам треба робити свою.

Я дивлюся на нього й пересвідчуюсь, що тут, надворі, він якийсь ще більш недоладний, ніж у конторі. В конторі хоч є стіл, що трохи прикриває цей масивний непропорційний тулуб, увінчаний маленькою голівкою, що похитується на довгій шиї.

— Я б волів дотримуватись певної послідовності, — кажу я, щоб виграти час. — Спершу побачимо, як розвиватимуться події там, унизу, а потім і ми візьмемося за свою справу.

— Цього не буде, — відрубує Райєн. — Якщо ви вирішили зволікати, мушу вас запевнити, що протягом трьох секунд я можу покласти край усій цій історії.

— Невже почнете кричати?

— Мені не треба кричати. В мене є радіозв'язок.

Він відступає на два кроки до «б'юїка». Я йду за ним, побачивши, що там, унизу, ті двоє загнали машину в ангар.

— Не хотів робити вам зауваження, але ви грубо поводитеся з клієнтами, містере Райєн.

Замість відповіді черепаха демонструє мені добре знайоме пристосування, вмонтоване в панелі «б'юїка».

— То припинити операцію, чи як?

— Гаразд, гаразд, — зітхаю я. — Гадаю, ви принесли фактуру?

Підійшовши до «мерседеса», я беру дві валізи, недбало кинуті на заднє сидіння.

— Ось, — я обертаюсь до черепахи, яка вже влаштувалася В своєму автомобілі. — Коли хочете, можете перелічити.

— Це не ваше діло, — гарчить шеф.

— Будь ласка, фактуру, — нагадую я.

Він удає, ніби не чує, ставить валізку собі на коліна, відкриває і, швидко зазирнувши всередину, дістає з кишені й віддає мені фактуру. Потім виймає одну пачку грошей і вправно перелічує банкноти. Моя увага роздвоюється між його руками й тим, що відбувається внизу. Очі черепахи — так само. Передня частина плацу тепер схована від мого погляду, але крайній ангар, який нас найбільше цікавить, видно добре. На жаль, тільки ззовні.