Гобіт, або Туди і Звідти

Як не дивно, у пана Торбина її лишилося більше, ніж у решти. Він часто позичав у Торіна мапу і розглядав її, розмірковуючи над значенням рун і місячних літер, які прочитав Ельронд. Саме гобіт спонукав ґномів почати небезпечні пошуки потайних дверей на західних схилах. Тоді вони перемістили табір до довгої тіснини, вужчої, ніж велика південна долина, де з-під брами витікала ріка, та облямованої нижчими відногами Гори. Дві з них простягалися на захід, відходячи від основного масиву довгих крутобоких пасем, які спадали в рівнину. Тут, на західному боці, було менше слідів драконових плюндрувань і вціліло трохи трави для їхніх поні. З цього західного табору, який цілий день, аж доки сонце починало хилитися до лісу, затіняли скелі й урвища, вони щодня вирушали маленькими загонами на пошуки стежки, яка б вела схилом угору. Якщо вірити мапі, десь вище над урвищем, у яке впиралася тіснина, мав бути потайний хід. І день по дню вони поверталися до свого табору ні з чим.

Але врешті-решт вони несподівано знайшли те, що шукали. Одного разу, нишпорячи в тіснині, Філі, Кілі та гобіт подряпалися на скелі, безладно нагромаджені в її південному куті. Десь опівдні, повзаючи за великим каменем, який стояв сам, ніби стовп, Більбо надибав щось подібне до грубих сходинок, що вели нагору. З хвилюванням піднявшись ними, він знайшов разом із ґномами сліди вузької стежки, які то губилися, то знову з’являлися, — ця стежка привела їх на гребінь південної відноги, а відтак на вузький карниз, який тягнувся довкола Гори на північ. Глянувши вниз, вони побачили, що стоять на вершечку скелі, під якою лежить тіснина, а там — їхній табір. Не порушуючи тиші, тримаючись за стрімку скелю праворуч, вони просувалися вервечкою по карнизу, аж раптом скеля розчахнулась і їм довелося звернути на маленьку тераску з високими стінами — зарослу травою, тиху та спокійну. Вхід сюди не можна було побачити ні знизу (через навислі скелі), ні згори (бо він був такий вузький, що скидався на темну тріщину — не більше). То не була печера — вгорі виднілося небо, — але пласка скеля, що здіймалась углибині, ближче до землі була така гладенька і прямовисна, ніби тут попрацював муляр, однак без помітних щілин чи стиків. Жодного сліду одвірків, поперечини чи порога, жодного сліду засуву, клямки чи замкової шпарини, — і все ж ні ґноми, ні Більбо не сумнівалися, що нарешті знайшли саме ті, заповітні, двері.