Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-2558-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин». Краткое содержание книги:
Ходять вони та й не можуть нічо найти. Вовк каже до свого товариша: «Но, то я тебе хочу зараз з’їсти». — «Та ми оба кумпанували, а ти мене хоч з’їсти?» Вовк каже до него: «Їсть вовк вовка, як нема що іншого. А чо ти ся, небоже, за мнов волочеш?» Заєць каже: «Та же ти досі казав, що я твій приятель». — «Тепер мені, - каже, — приятеля не тра, коли я голоден». Та й злапав зайчика, роздер і з’їв.
Як то добре тримати з таким приятелем, коли як нема що їсти, упав на него та й з’їв!
Як вовк хотів бути війтом
Одного разу вигнав господар осла на пашу на поле і пішов собі додому. Але лісом бігав вовк голодний, як змія. Нараз виходить на полянку, дивиться, а там пасе осел. «Но, слава Богу, — каже вовк, — уже не буду голодувати». Але осел як його уздрів та й таке гадає: як би то йому утечи з зубів? Приходить вовк д нему, а осел каже: «Стій, я на тебе уже три дні чекаю». Вовк здивувався та й каже: «А тобі нащо мене?» — «Ой, — каже, — у нас в селі вибори, вибираємо раду і не можуть ся погодити, кого класти на війта. Але один іменував вовка на війта, та й усі ся згодили, та й мене вислали, аби я тебе привів до коронації». — «Но, — каже вовк, — щастя, що-с на мене трафив». — «О, я дуже радий! Сідай, — каже осел, — на мене та й їдь у село».
Прийшов осел у село та й як зареве, а то усі люди повибігали з хатів та й дивляться. А то на ослі вовк! Як того уздріли та й далі бити! Так били, що вовк ледве поволочився на поле.
Але на полі чоловік складав сіно у копицю; та й як уздрів вовка, то сховався борзо під копицю.
Але вовк іде просто на копицю та й гадає: «Коби мені долізти до тої копиці, я би троха припочив!» Та й як приліз, та й висадився на копицю, та й ліг і лежить. Каже вовк сам до себе: «От забаглося мені бути війтом! Мій дід не був, тато не був, аж мені захотілося бути! Нема ще кого, аби хоть раз ще урвав по плечах, аби я знав, як війтом бути!»
А тот ґазда слухає з-під копиці і акурат вила підоймає і як скроїть вовка вилами, а вовк лиш протягся і скінчив життя.
Як горобець помстився лисові
Раз злапала ворона куря, сіла на дуба та й їсть. Але приходить лис під дуба, був голоден, та й дивиться, що ворона їсть. Йому дуже зробився жаль, що він голоден, а ворона менша, як він, та й їсть. Та й каже до ворони:
— Або кинь мені по добрій волі, а як ні, то я полізу на дуба і тебе там з’їм на дубі.
Але ворона була мудра та й гадає собі, що як буде лис лізти, вона втече на друге дерево. Але щось собі лис роздумав та й каже до ворони:
— Я лізти не годен, я старий. Я уже ся немало по світі находив, але відколи я ходжу, я ще не здибав такої красної птахи, як ти. Ти найрозумніша і найліпше співаєш.
Ворона як учула, що її лис хвалить, що вона файно співає, та й тогди каже:
— Кра, кра!
Та й що мала в дзьобі, то впало, та й лис з’їв. Але лис уздрів, що йому ся вдало здурити ворону. Та й каже:
— Мені ліпше буде так лиш видурювати, ніж ходити за цим.
Але знов іде під другого дуба, дивиться, а там знов ворона коло молодих воронят. Та й каже він до ворони:
— Кинь мені одну дитину, бо як не кинеш, то полізу та й усі з’їм.
Ворона не хотіла, а лис зачав ніби дряпатися по дубі. Ворона як уздріла, та й каже:
— От не лізь, я вже тобі сама кину, лиш не лізь.
Надлетів горобець та й каже до ворони:
— Що тобі старий лис казав?
Ворона каже:
— Казав, що як не кину свою дитину, то полізе та й з’їсть усі.
А горобець каже:
— Дурна, ти йому не кидай, най спробує та най лізе. Він лиш тебе так дурить, що полізе. Він не годен лізти.
Але лис тото вчув та й каже:
— Ей, чекай, я тобі нагадаю. Колись ти ся впадеш в мої руки.
Та й пішов.
Відтак знов здибається з тим горобцем. Горобець на дубі, а він знов під дубом. Та й каже лис до горобця:
— Як ти перебуваєш у такі студини? Я на землі так змерз, а ти не змерз на дереві? Що ти таке робиш, що ти не змерзаєш?
А він каже:
— Як відти вітер, то я під крило голову запхаю, а як відти, то я під друге.
А лис каже:
— Злізь нижче, бо я не чую, що ти кажеш.
Він зліз та й знов то каже, що казав. А лис каже:
— Злізь ще нижче, бо я не чую, бо глухий.
А горобець знов скочив нижче, уже таки недалеко лиса, та й каже йому:
— Як відти вітер, то я під то крило сховаю голову, а як відти, то я під то.
Та й лиш запхав голову, а лис скочив, хап, злапав горобця за крило та й каже: