Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-2558-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин». Краткое содержание книги:
Тим часом вовк почав упоминатися в людей за довг. Але ніхто не схотів віддавати. Казали, що злі часи. І до коршми перестали ходити, бо зрозуміли, що горівка шкодить. Вовк збанкротував, замкнув коршму і пішов у ліс.
Іде голоден. Аж дивиться: під лісом пасеться вівця.
— Га, то вівця Семена Голки! — подумав собі вовк. — Семен винен мені за горівку, то я з’їм вівцю і так відберу свій довг.
І з’їв Семенову вівцю, а потім з’їв Петрову, а потім по черзі поїдав вівці всіх інших довжників. А нарешті втратив рахунок, хто винен, а хто ні, і почав роздирати кожду вівцю, яку де побачив. І так роблять вовчі потомки донині.
Чому вовк не схотів собачого життя
Вовк став таким худим, що сам себе лякався, коли побачить свій худий зад. Одного разу він зустрівся в лісі з собакою. Собака була здорова і жирна. «Такому би мені треба бути», — подумав він. Жалко йому було дивитися на собаку. Він зразу б її розірвав, але не позволяло одно: він був до того худий, що приласкався до собаки та й каже:
— Коли ж мені бути хоть раз у житті таким жирним, як ти!
— То залежить від тебе, мій друже! Коли хочеш бути таким як я, то залишай цей дикий ліс і ходи зі мною. В цьому лісі ти приречений на голодну смерть.
— Що я у вас буду робити?
— Майже нічого. Будеш тільки гавкати на людей та старців і любити хазяїна. За все то одержиш від хазяїна остатки від обіду, кісточки баранячі, свинячі, а то і курячі. Чуєш, який вкусний обід? Крім того, поласкають і доброє слово скажуть.
Погодився вовк та й побіг із псом у собачий рай. Но скоро він побачив у пса на шиї обглодану шерсть.
— А що то у тебе на шиї, товаришу?
— Та, пустяки!.. Це мені від вірьовки, яку мені надівають на шию. Та це не все так буває.
— Від вірьовки? На шиї? Так тебе прив’язують, і ти не можеш гуляти, куди хочеш? — закричав переляканий вовк.
— Ну, не все… А то таке велике діло?
— То таке для мене діло, що не хочу я твоїх кісток вкусних і помиїв. Мені свобода миліша всіх багатств у світі, не хочу я твого собачого раю.
Та й побіг вовк знову у свій рідний ліс.
Чому гуси миються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі
Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
— Куди йдете, гуси?
— Шукаємо воду, бо велика спрагота.
- І я йду з вами, — каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила…
— Ну, ходи з нами.
Ідуть, ідуть, ідуть.
Зустріли кота.
— Куди йдете? — питає кіт.
— Шукаємо воду.
- І я з вами піду, добре?
— Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться… Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.
— Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?
І поскакали у воду… Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.
А курочка собі:
- І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у поросі.
При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
— Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.
— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі.
А хто не вірить, най перевірить!
Чому зайці сірі
На золотім престолі засів всемогутній володар світу, щоб вислухати просьби різних звірів. Прийшла черга до зайців. Тоді виступив найстаріший з них перед володарем і каже: «Всесильний володарю! Усіх звірів ти оздобив різними гарними кольорами; одному тільки нашому родові дав ти простеньку, сіру одіж. Дай нам іншу шерсть: білу, чорну або хоч рябу, щоб звірі з нас не сміялися». — «Добре, любі дітоньки, — відповів володар. — Хай буде по вашій волі». І тільки все це володар сказав — змінилась шерсть у зайців. Одні дістали кожушок білий, другі — червоний, інші — чорний, ще інші — рябий.