Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Твій карний розшук такий спритний, як муха в окропі, — мовив згодом. — У Млинах ларьок обчистили, а знайшли злодіїв?
— Теж напали на слід.
— І куди він веде?
— Оцього вже не скажу. Та й не знаю всього, бо служу не в карному розшуку.
Розпашіла, з розпушеними косами, в білій шовковій блузці, довгій, чорній із розпіркою спідниці підійшла Тоня.
— Хлопчики, хто вгостить сигареткою?
Збучек понуро поліз до кишені по «Столичні». Тоня тримала сигаретку двома пальцями, в рот клала обережно, щоб не стерти з губів помаду. Дим пускала тоненькою ціпкою.
«Якщо нічого не вдалося випитати в них, — подумав Мірошниченко, — треба якось усіх затримати, щоб вона докурила тут. Матиму недопалок».
— Може, організуємо ще на одну? — глянув на Марченка.
Сашко холодними очима вп'явся у Володимира, і той відчув, як у грудях ворухнувся холод. Хотів усміхнутися — і не зумів. Моргун саме брав сигарету у Збучека, а той стежив спідлоба за Мірошниченком.
— Слухай, Володь, чогось ти мені сьогодні не подобаєшся — дуже вже викаблучуєшся, — мружився Марченко. — Щось винюхуєш чи й справді спільників шукаєш?
Холод у Володимирових грудях дужчав, судомив тіло. Глянув на Сашка ніби скривджено та сердито.
— Що ти верзеш? Не хочеш — іди під три чорти! За полу тебе ніхто не тягне. Я ж, як до людей, а ти плигаєш. Чого? Мало хто й де працює… Зрештою, що б я мав серед вас винюхувати? Я й так кожного з вас, як своїх п'ять, знаю.
Марченко насмішкувато й воднораз презирливо дивився на Мірошниченка.
— Цікаво, за кого ти мене маєш? За сибірського валянка? А скажи-но мені: чого це твої брати по службі рояться навколо мого дядька — хто до нього ходить, де ломик стояв і все таке інше… Так що кинь!
Мірошниченко був спантеличений. Знав — якщо помовчить іще трохи, буде викритий із головою. Збучек, Моргун, Тонька втупилися в нього поглядами й ждуть.
— То все карний розшук. А в мене служба знаєш яка? Відтарабанив чергування — і гуд бай. Я навіть на оперативках не буваю. Ото що піймаю про міліцейські справи з розмов, те й знаю.
— Ай справді, Сашко, загинаєш ти, — подав голос Моргун. — Якщо Володька і служить в міліції, то це ще нічого не значить. Риба шукає, де глибше. А тут хіба мілко? Вдягають, взувають, робота — не бий лежачого, авторитет. Я одного разу бачив, як перед старлеєм міліцейським вигиналися продавщиці універмагу. Шовком, скажу вам, стелилися. Не встиг рота розтулити, а йому вже тягнуть щось загорнуте в бумагу. Сама директриса провела до каси, і все щебетала, в очі, мов лисиця, заглядала.
— Сволота вони, і той старлей, і та директриса! — скипів Марченко.
— Брехня це! — не втерпів Володимир. — У нас із цим строго.
— Строго, кажеш? А сам який, га? Чи вже забув, як шофер заправив твого мотоцикла державним бензином?
— Так той же мотоцикл і тебе віз, — дорікнув Моргун.
— Хлопчики, вам нема про що тріпатися? — втрутилася Тоня. — Гризетесь, мов собаки…
— І то правда, — блідо усміхнувся Марченко. Непоспішливим кроком він пішов до танцювального майданчика. Всі йому дивилися в спину, але він не оглянувся. Розгонисто гриміла музика. Дебела, років під тридцять співачка вигукувала в чорний мікрофон пісню з репертуару Алли Пугачової. Молоді тіла якось сонно, ніби загіпнотизовані, погойдувалися, були до всього байдужі, проте, коли Сашко піднявся по крутих сходинках, кілька голів повернулося до нього, а дві пари крутнулися швидше, даючи Марченкові дорогу.
— Хлопчики, годі вам скніти! — озвалася Тоня. — Хіба ви не знаєте цього принца? Ліпше подбали б, щоб його на місце поставити. А то зовсім знахабнів. Ігорьок, чого рота замкнув?
Насуплений Збучек поволі підвів голову, поморщився, немов од яскравого світла, тонкі губи здригнулися в посмішці:
— Хай погонориться. Що йому ще лишається?
— А я кажу, що декого треба поставити на місце, — наполягала Тоня. — Мужлан неотесаний, а корчить із себе…
— Треба подумати…
— Оце вже інша мова, — зраділа Тоня. — Ну, а зараз, хлопчики, давайте веселитися. Вітьок, може, змотаєшся?
— До Марушки, чи що? Так вона, крім чорнила, вдома більше нічого не держить. А що — я порожній, хоч посвисти.
Мірошниченко зневажав Моргуна, але сказати йому про те в очі, як те вчинив Сашко, не міг: не хотів одштовхувати від себе. Не міг узяти й пляшки, будучи певним, що тепер вони й так тримаються з ним насторожено. Однак — не можна з ними розлучатися, бо ж нічого не взнав. Турчин розчарується. І як потім проситися в міліцейське училище?