Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Так, — мовив Віллі. — Але тепер ми солдати і маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.
— Он як, ви маєте право! — Хазяйка знову затряслася від сміху. — Ти ще не забула, Фрицці, як рудий боявся, щоб батько не дізнався про те, що він на уроці закону Божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!
Однак Фрицці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.
— Наче мій власний син…
Два чоловіки підхопили хазяйку під руки — вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках ро-" та виступили пухирці слини. Яшвіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.
— Лимонад… хіба не лимонад з маренки… — ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом, — був вашим улюбленим напоєм? >
— Тепер ми п’ємо горілку й пиво, — заперечив я. — Кожен стає колись дорослим.
— Дорослим! — Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.
Фрицці була невблаганна.
— Геть звідси! Невдячні свині! — кричала вона.
— Гаразд, — сказав Віллі уже на дверях, — тоді ми підемо на Рольштрассе.
Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, Порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив до лазарету і, таким чином, не брав участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних. З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.
Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші теж знають його, але вдають із себе невинних, а єдиний, хто твердить, що відвідує його майже щодня, — драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс — бреше: він ніколи не був там.
Долоні Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць хіті та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не одвезуть звідти в Едуардовому опелі з видертою печінкою або, принаймні, кастрованого. Я втішаю його:
— Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фрицці одірвала одному гостеві вухо; однак, наскільки мені відомо, вухо можна пришити чи замінити целулоїдним, надзвичайно схожим на справжнє.
— Вухо? — Отто зупиняється.
— Звичайно, є такі дами, що не відривають, — кажу я. — Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі ж потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.
Отто пітніє ще дужче.
— Вухо — досить-таки велика жертва, — заявляє він, витираючи скельця пенсне.
— Поезія вимагає жертв. З одірваним вухом ти будеш справжнім ліриком. Ходімо!
— Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітно!
— Якби мені довелось вибирати, — заявляє Ганс Гунгерман, — я, щиро кажучи, краще дав би відірвати вухо, ніж залишитись кастрованим.
— Що? — Отто знову зупиняється. — Ви жартуєте! Такого не буває!
— Буває, — каже Гунгерман. — Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: кастрація карається законом. Даму за це щонайменше посадять на кілька місяців у тюрму — отже, ти будеш віддячений.
— Дурниці! — белькоче Бамбус, вимушено посміхаючись. — Це все просто безглузді жарти!
— Чого б ми жартували? — кажу я. — Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фрицці. Вона страшенно любить, вуха.
— Це все вигадки, — з відчаєм у голосі каже Отто. — Не мороч-те мені голови.
— Послухай, — кажу, — я не хочу, щоб тебе було скалічено. Емоційно ти виграв би від цього, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене кишенькова пилочка до нігтів, маленька, зручна, призначена для тих чистеньких дженджиків, котрі завжди хочуть бути елегантними. Візьми її і тримай у долоні або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фрицці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть якщо її вкусить комар, хапається за місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.