Чаликушу
- Автор: Гюнтекин Решад Нури
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Григорий Халимоненко
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Чаликушу». Краткое содержание книги:
Дитина розгубилася й почала вигадувати якусь нісенітницю, хотіла мене якось забалакати. Я пильно глянула їй у вічі. Вони були червоні. На ледь запалих щічках — сліди сліз. Я занепокоїлася й почала допитуватися, що вона там робила й чому плакала, а вона затулялася руками і одверталася. Губи її тремтіли.
Але ж я мушу дізнатися, що сталося. І я сказала, що коли вона не розповість мені правди, то залишу її тут. Дитина не витримала — опустила голову й, немов сповідала якийсь страшний гріх, прошепотіла:
— До мене приходила мама… Почула, що я їду… Не гнівайся, абаджим…
Я погладила її по косах, що впали на личко, по щічці і сказала ніжно й заспокійливо:
— А чого ж ти боялася? Чому плакала? Це твоя мама, й ти, звичайно, повинна була з нею попрощатися…
Бідна дитина не йняла віри. Вона перелякано зиркала на мене й смішно, по-дитячому відбалакувалася, начебто не любить тієї жінки, усім ненавидної, усіма проклятої. Тільки ж я бачила, як вона любить матір.
— Моя дитино, — промовила я, — це погано, що ти не любиш матері. Це ганьба. Хіба можна не любити своєї мами? Біжи дожени її. Скажи, що я дуже хочу побачити її. Я зараз прийду до могили.
Мунісе припала мені до колін, поцілувала край моєї сукні й хутко метнулася в сад.
Я знала, що робити це небезпечно. Якщо в селі дізнаються, що я бачилася з цією жінкою, про мене також подумають погане, а може, навіть і проклянуть. Та вже як буде…
Довго довелося мені чекати в гайку біля могили Зейні-баба. Бідна жінка зайшла вже, мабуть, далеко. Дівчинці довелося бігти очеретняком, щоб наздогнати її.
Нарешті я побачила їх. Як сумно було бачити оцю матір з дитиною, як сумно!.. Вони йшли не вкупі, наче соромилися й уникали одна одної, навмисне відставали, ніби грузли в болоті.
Я готувалася сказати цій жінці кілька лагідних слів, щоб були в них любов і ніжність. Та ось ми стали одна перед одною, і я вже не знала, що їй сказати.
Це була висока, тоненька жінка у старому полатаному чаршафі на плечах. Обличчя приховане було не пече, а синьою хусткою. На ногах старі, мокрі черевики з зачовганими підборами. Видно було, що вона тремтить, наче когось боїться.
Якомога спокійніше, намагаючись не хвилюватися, я сказала:
— Зніміть, будь ласка, напинальце. Може, ви відкриєте обличчя…
Жінка трохи вагалася, та все-таки зняла хустку. Вона була русява й досить-таки молода, років тридцяти — тридцяти п’яти. Тільки змучене, стомлене лице…
Я гадала, що такі жінки фарбуються, та в неї на обличчі не помітила нічого. Дуже мене вразило, як вони схожі: мати й дочка. На мить мені здалося навіть, що це Мунісе, тільки вже доросла жінка. Потім, потім…
Я вхопила дівчинку за плечі й притиснула до себе. Мої груди схвильовано підіймалися, на очі набігла сльоза. Так, я взяла на себе велику, дуже велику відповідальність, та вже виховаю Мунісе, і стане вона справжньою людиною, і це буде для мене найбільшою втіхою в моєму житті.
Я сказала жінці, наче була впевнена в тому, що ми думаємо зараз одну й ту саму думку:
— Ханим, люба моя, вам не судилося самій виховувати цю маленьку дівчинку. Що тут зробиш, такий цей світ! Але я хочу вам сказати, щоб ваше серце не щеміло.
Я взяла Мунісе, то виховаю її, як свою дитину. Я нічого не пожалію для неї.
Мої слова, здається, заспокоїли жінку.
— Я все знаю, моя панночко^ — сказала вона. — Мунісе мені розповідала… Іноді мені траплялося бути в цих місцях, і я заходила побачити її… Хай аллах боронить вас…
— Отже, ви бачилися з Мунісе?
Я відчула, як рученята дитини, обіймаючи мене, затремтіли. Знову впіймано її на провині. Вона нишком бачилася з матір’ю. Та найсумніше в цьому всьому було інше — Мунісе соромилася признатися матері, що приховує від мене ці зустрічі.
— Якби ми з Мунісе лишилися тут, — сказала я, — ви завжди могли б приходити до доньки. Але завтра ми їдемо в Б. А куди звідти, хтозна. Ви не побивайтеся, моя люба ханим. Я не можу пообіцяти, що заміню їй вас… Адже матір не замінить ніхто. Та намагатимусь бути їй щирою сестрою.
В очереті щось зашаруділо. Це був, мабуть, батько мого учня Джафера-аги. Він полюбляє полювати диких качок.
Жінка занепокоїлася:
— Я піду, мабуть… Треба, щоб ніхто вас, моя люба ханим, не побачив зі мною.
Ці слова ще раз показували, яке чутливе серце було в цієї жінки. Та це доводили і зовнішність її, і те, як вона трималася. Мої здогади підтвердилися: і красу, і тонку благородну душу Мунісе успадкувала від своєї нещасної матері.
Бідна жінка хотіла врятувати мене від поганої слави, та вразила мою гідність. Мені хотілося, щоб у її серці збереглося до мене щире почуття. І я сказала, так ніби мене та слава не обходить: