Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
У лютому 1700 р. саксонські полки Августа II окупували шведську провінцію Ліфляндію (Лівонію). Місяць по тому армія датського короля атакувала землі союзника Швеції герцога гольштинського Фредрика. Росія поки що відкрито не втручалась у конфлікт, побоюючись активізації дій з боку Порти. І лише після того, як на початку серпня зі Стамбула надійшло повідомлення про укладення миру, Москва розірвала стосунки зі Стокгольмом й оголосила Карлу XII війну. Російські війська перейшли кордон і почали облогу фортеці Нарви (нині на території Естонії). У Європі розпочалась війна, що тривала з перервами аж до 1721 р. й отримала промовисту назву Великої Північної війни.
Парадоксально, але на момент вступу Росії у війну в Петра було достатньо підстав, аби не робити цього. Для власної ж безпеки. Справа в тому, що, зненацька атакований супротивниками, Карл XII у травні 1700 р. висадив потужний десант у передмістях Копенгагена, змусивши тим самим датського короля вийти з війни. Отож швидко й вигідно залагодивши справи з Датським королівством, Карл XII без перешкод перекинув свої війська на російських фронт, і 19 листопада під Нарвою завдав нищівної поразки армії Петра І, яка, до слова, чисельністю значно переважала шведів.
Після перемоги під Нарвою в Карла XII був шанс добити Росію остаточно. Але цього разу доля вже всміхнулась цареві. Шведи перенесли головний удар на землі Речі Посполитої, і це надало шанс Петру І спробувати мобілізувати власні сили та взяти реванш. Активну участь у спробах царя реваншуватися були змушені брати й українські війська. Спочатку на допомогу російській армії було відправлено Полтавський полк, слідом за ним Чернігівський, ще через деякий час Ніжинський та два сердюцьких полки. Загальне командування 12-тисячного козацького війська було доручено небожеві Івана Мазепи наказному гетьману Івану Обидовському. Однак не встигло це військо дійти до Нарви, як поступило повідомлення про трагічну участь російської армії. Корпус Обидовського влився до складу російської армії, що відступала до Пскова, і, незважаючи на відсутність безпосередньої воєнної загрози, козацькі полки в умовах суворої російської зими, відсутності провіанту, зимової одежі та фуражу зазнали важких втрат. Крім того, серед козаків зростало невдоволення і внаслідок вкрай неприхильного ставлення російських офіцерів до іррегулярних козацьких підрозділів. Врешті-решт, після раптової смерті наказного гетьмана в лютому 1701 р. козаків було відпущено на батьківщину.
Незабаром на їхнє місце було відправлено 7-тисячний корпус під командою гадяцького полковника Михайла Боруховича. Тоді ж, на початку року, Петро І наказав Мазепі особисто привести на північ Росії значне козацьке військо. Щоправда, за деякий час цар відмінив свій наказ, воліючи, аби гетьман пильнував спокій в самій Україні. На чолі ж 17-тисячного козацького війська у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських полків було поставлено миргородського полковника Данила Апостола. Саме йому випало одним з перших відчути смак перемоги над шведами. У грудні 1701 р. в битві під Ерестфером значною мірою саме завдяки вмілому і швидкому маневруванню полків Апостола російському генералові Б. Шереметьєву вдалось розбити загін шведів на чолі з Шліппенбахом. Українські козаки відзначились як під час герцю зі шведським авангардом, так і на заключному етапі битви, організувавши вдале переслідування розбитого неприятеля.
У наступні роки походи козаків тривали і надалі. Зокрема, восени 1702 р. козаки Чернігівського полку на чолі з Юхимом Лизогубом брали участь у здобутті шведської фортеці Нотебург (колишньої новгородської фортеці Орєшек, перейменованої Петром І на Шліссельбург, нині під Санкт-Петербургом), Дерпта (нині м. Тарту в Естонії) та Нієншанца у гирлі Неви, де 16 травня 1703 р. цар заклав Петропавлівську фортецю, навколо якої згодом виросла нова столиці Російської імперії — Санкт-Петербург. Ще одна частина козацького війська під командою стародубського полковника Михайла Миклашевського в цей час воювала проти литовських військ на теренах Білорусі, брала участь у здобутті Старобиховської фортеці. А на початку 1704 р. за наказом Петра І гетьман Мазепа висилає на допомогу королю Августу II на землі Речі Посполитої спочатку 5-тисячне козацьке військо, а навесні того ж року вступає на Правобережну Україну на чолі головних сил. Цього разу під його стягами перебувало вже до 40 тисяч військ.
«Диявол його сюди несе. Всі мої плани перевернув».
Чому Карл XII попрямував на Москву через Полтаву?
Зважаючи на багаторічну «дружбу» Івана Мазепи з Петром І, справжнім громом з ясного неба стала для царя та його оточення звістка про перехід восени 1708 р. гетьмана на бік запеклого ворога Петра І — шведського короля Карла XII. Звичайно ж, більш як двадцятилітня державна служба гетьмана під владою царя, його високе становище та бездоганна репутація не могли прояснити мотивів цього кроку. Абсолютно очевидно, що діями семидесятилітнього сивочолого правителя керували й не особисті, приватні мотиви. Усе вказувало на те, що рішення про кардинальну зміну шляху розвитку України давалося гетьману непросто і йшов він до нього довго.
Спонукальними мотивами виступали тут та неймовірно висока ціна, яку українське козацтво платило за реалізацію геополітичних намірів Петра, зокрема й участь у Великій Північній війні, і господарське розорення краю внаслідок війни та втручання царя в економіку та торгівлю України, і плани ліквідації української автономії, про які як сам цар, так і його підручні, вже не особливо приховуючись, вели мову з кінця 1705 р. Не останню роль відіграли й міркування міжнародного плану: шведський король завдав відчутної поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію і Саксонію, скинув з королівства в Польщі союзника Петра Августа II і впритул підступив до кордонів Гетьманату. Чи мав право Мазепа за таких умов піддавати нападу Карла XII українські землі й відстоювати ціною життів українських козаків абсолютно чужі національні інтереси, виконуючи великодержавні плани Петра? Навряд чи. Особливо зважаючи на той факт, що ці самі інтереси України царя цікавили найменшою мірою. Отож гетьман вирішив уникнути участі в непотрібному кровопролитті, задекларувати політичну підтримку шведському королю, котрий перебував у зеніті слави і перемога котрого над Москвою видавалася найбільш вірогідним результатом протистояння двох гігантів.
Після того як восени 1700 р. шведська армія під Нарвою завдала нищівної поразки військам Петра І, Карл XII допустився фатальної помилки, спрямувавши головні свої зусилля на боротьбу проти польського короля і курфюрста саксонського Авґуста II Сильного, надавши тим самим діяльному російському цареві час для того, аби створити нову армію і вже нею спробувати реваншуватись. І поки шведи впродовж наступних кількох років воювали у Польщі, російські війська зуміли здобути добре укріплені шведські фортеці Нієн, Нотеборг, Нарву, Дерпт, заснувати свої міста і фортеці і в такий спосіб міцно утвердитись на Балтиці. Отож, коли Карл XII, позбавивши Августа II польської корони, вирішив врешті покарати і його союзника Петра І, з'ясувалось, що зробити це можна лише за умови остаточної перемоги над супротивником. Шведський канцлер граф Карл Піпер резонно зауважував, що вигідний мир з Росією можна укласти лише в Москві. Але, щоб цього досягти, потрібно було здобути царську столицю.
Шлях із Саксонії на Москву міг пролягати через Псков, Новгород і Твер, і тоді король міг сподіватись на підтримку своїх військ, розташованих у Литві, Естляндії і Курляндії. Проте йому довелось би здобувати добре укріплені Псковську і Новгородську фортеці, а ще мати справу з суровим кліматом і бездоріжжям. Набагато перспективніше виглядав східний похід через Смоленськ. Такий шлях був не лише найкоротшим, але й не перекривався потужними російськими фортецями. Розбивши в липні 1708 р. під Головчином на Білорусі 39-тисячну царську армію, шведські війська здобули переправи через Дніпро й рушили на Москву.
Петро І після битви під Головчином усіляко уникав великих боїв. Натомість запропонована ним тактика спаленої землі, коли на шляхах просування шведів знищувався увесь провіант і фураж, а населення заганялось у ліси, виявилась ефективною. До того ж літо видалось вельми холодне й дощове. Стомлене переходом військо, якому бракувало провіанту, рухалось повільно й невпевнено, зазнаючи дрібних нападів російських військ. За таких умов амбітний Карл XII ухвалює рішення змінити маршрут руху й іти до цілі через Брянськ.