Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Перший штурм було успішно відбито. Яковлєв втратив близько 300 солдат. Але саме тоді до Січі прибув зі своїм полком козацький полковник Галаган, у розпорядженні котрого перебували й виділені генерал-майором Г. Волконським драгуни та якого запорожці сприйняли за так своєчасно приведену Сорочинським допомогу. Вони необачно зробили вилазку — і цим скористались нападники. Згідно з іншими версіями, роль Гната Галагана в здобутті Січі була ще більш важливою, оскільки він замолоду козакував на Низу та добре знав усі сильні й слабкі сторони січових укріплень, а також потаємні ходи, якими можна було б їх оминути.
«Изменническое гнездо разорено и искорено!» — з пафосом доносив на початку травня цареві князь Меншиков. Із Січі вдалось вирватись лише незначній частині козаків. Переважну ж більшість запорожців було ув'язнено, а «знатнейших воров», читаємо в донесенні того ж Меншикова, — страчено. Для того аби втримати цей стратегічно важливий пункт під своїм контролем, за наказом царя Меншиков розмістив в Кам'яному Затоні близько півтисячі піхоти й драгунів, зобов'язавши їх пильно слідкувати за тим, аби запорожці не повернулись на Чортомлик. Тим часом в Україні розпочалося справжнє полювання на запорозьких козаків. Шістнадцятого травня Петро І видав маніфест, яким наказував тих запорожців, які добровільно склали зброю й погодились зректись козацьких прав, поселяти в Гетьманаті як простих посполитих, решту ж — затримувати, ув'язнювати й страчувати.
«Тріщать, бряжчать шаблюки голі, грім із гармат заклекотів».
Полтавська битва
Улітку 1709 р. майбутнє Європи великою мірою залежало від того, як завершиться протистояння Росії та Швеції, епіцентр якого перемістився на південь Гетьманату, під Полтаву. Чому саме Полтава стала місцем вирішального герцю? Невелика Полтавська фортеця була на перетині важливих стратегічних шляхів — на Правобережжя і Польщу, на Запорожжя, Крим і Причорномор'я і врешті на Дон і Москву. Перебуваючи в Полтаві, Карла XII міг належним чином зустріти підкріплення від короля Станіслава Лещинського і генерала фон Красау, війська якого перебували на польських землях. З Полтави зручно було підтримувати контакти з Бахчисараєм, Стамбулом і Доном, схиляючи їх до вступу у війну проти російського царя, а у випадку їхньої згоди — ефективно взаємодіяти з ними. Ще більше зросло значення Полтави після переходу Запорозької Січі на бік Карла XII. В Україні віддавна побутував вислів, що полтавці із запорожцями живуть «як муж з жоною», а відтак можна було сподіватись і на прихильне ставлення полтавчан до союзників запорожців — шведів.
До того ще восени 1708 р., коли гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля й вирішувалось питання лояльності козацької старшини до царської влади, полтавський полковник Іван Левенець — єдиний з тих, хто не був разом із Мазепою, — на скликану царем Глухівську раду не прибув. Гетьман надсилав до Полтави своїх посланців, схиляючи його до відкритої підтримки свого виступу. Проте Левенець після певних вагань усе ж визнав владу нового гетьмана. На початку грудня до Полтави було введено нову російську залогу (понад 4 тисячі вояків), а комендант фортеці полковник А. Кєлін мобілізував близько 3 тисяч місцевих козаків. І тому, коли врешті на початку квітня 1709 р. Карл XII спрямував на Полтаву свої війська, здобути фортецю не пощастило ані переговорами, ані штурмами. Першого травня розпочалась облога Полтави, яка розтяглась на два наступних місяці, надавши Петрові І можливість зосередити власні сили й належним чином підготуватись до вирішальної битви, якої російське командування уникало ще з початку осені 1708-го.
Наважитись на проведення генерального бою Петра І змусило тяжке становище Полтавського гарнізону, змученого тривалими штурмами й різними диверсіями супротивної сторони, у яких діяльну участь брали запорожці Гордієнка. Двадцятого червня фельдмаршал Б. Шереметьєв перевів головні сили російської армії на правий берег Ворскли, розпочавши тим самим завершальну стадію підготовки до Полтавської битви.
Під Полтавою цар зумів зібрати вельми потужне військо: 61 батальйон піхоти, 24 драгунських полки, а також козацькі полки гетьмана Івана Скоропадського, яким було доручено прикривати фланг головних сил. Усього до бою було мобілізовано понад 50 тисяч. Російське командування обрало доволі вигідні позиції, які значною мірою нівелювали переваги шведської армії, яка полюбляла атакувати широким фронтом, маючи змогу своїм активним маневруванням ставити супротивника у вкрай незручне становище. Цього ж разу табір російської армії притискувався до Ворскли, через яку було наведено мости, попереду була лише невелика рівнина, закрита з лівого боку густим лісом, у глибину поле майбутньої битви також обмежувалось лісистою місцевістю. Таким чином, можливості маневрування були доволі обмеженими. Аби ще більше стиснути вільний простір, за наказом Петра І попереду російських позицій було споруджену лінію укріплених редутів.
У розпорядженні Карла XII під Полтавою було 23—24 батальйони піхоти та 41 ескадрон кавалерії. Разом близько 25 тисяч чоловік. Ще близько 6 тисяч чоловік утримували облогу Полтави та прикривали переправи через Ворсклу. Більша частина запорозьких козаків Гордієнка й гетьманських військ Мазепи була приділена до резерву й прикривала шведський обоз і лівий фланг головних сил. Ще одна частина запорожців разом зі шведами продовжувала облогу Полтави, аби не дати змоги військам Полтавського гарнізону вдарити у тил армії Карла XII. Найбільш слабким місцем шведської армії була майже повна відсутність артилерії та припасів до неї. У той час як у розпорядженні Петра І було 72 гармати, Карл XII мав лише 4, і то до них бракувало припасів. Відтак, плануючи майбутній бій, король мусив шукати можливість перемогти ворога без використання артилерії.
Крім того, напередодні битви, під час нічної рекогносцировки місця майбутнього бою, король зазнав поранення в ногу й не міг особисто керувати ходом бою, доручивши командування фельдмаршалу Реншільду. Бій було намічено на 29 червня. Карл XII волів би зачекати ще деякий час, сподіваючись на прихід підкріплення від Станіслава Лещинського та генерала фон Красау. Натомість вночі 26 червня королю повідомили, що 28 червня до Петра І має підійти 40-тисячне військо калмицького хана Аюки, і під впливом цього повідомлення на світанку 27 червня Карл XII дав наказ про атаку супротивника.
Шведи розпочали бій наступом чотирьох піхотних колон, за якими рушила кіннота. Перший акт великої драми — найбільшої військової поразки шведської армії за всю історії Швеції — розгорівся перед лінією російських редутів, де наступ супротивника зустріла кавалерія під командою генерала О. Меншикова. Після півторагодинного бою російська кавалерія відступила. Проте радість шведів з цього приводу була передчасною: їхнє подальше просування було зупинене шквальним артилерійським і рушничним вогнем з редутів. Побачивши значні втрати своїх військ, Карл XII наказав фельдмаршалу Реншільду обійти оборонну лінію з флангу. Частина шведських військ змістилась ближче до лісу. Однак тут на них чекала вже російська кавалерія, і пройти далі не вдалось. Частина ж передового загону під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса взагалі втратила орієнтири й стала легкою здобиччю російських військ. Очевидець цих подій зі шведського боку пізніше з жахом пригадував, як вояки Упландського полку «лежали купою, ніби попадали один на одного чи їх хтось накидав, і ворог завзято сік їх списами, багнетами, мечами по всьому, що можна було розрубати, незважаючи на те, чи то були живі, чи мертві».