Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Мехмед IV, виряджаючи в Україну свою армію (за різними відомостями нараховувала від 90 до 140 тисяч вояків), наказав великому візиру Кара-Мустафі-паші, котрому було доручено очолити армію, здобути Чигирин за десять днів. На що Кара-Мустафа заприсягся: «Якщо не візьму фортецю, то накажи мене стратити».
Разом з османським військом до Чигирина йшов і невеликий козацький загін гетьмана і князя сарматського Юрія-Венжика Хмельницького. Особливої довіри у візира до цього васала султана не було: розвідники доносили гетьману Самойловичу, що Хмельницького «візир тримає при собі близько, й навколо нього влаштовано безперервний караул. Їздити йому нікуди, крім візира, не дозволяється, а до візира їде за наказом і за караулом... і радий він був би з цієї проклятої неволі вийти, а не може».
Дев'ятого липня Кара-Мустафа привів своє різноплемінне військо під Чигирин. Увечері 10 липня під міські ворота Чигирина під'їхав турецький роз'їзд, який укинув у місто ультиматум Кара-Мустафи. У ньому візир був не по-східному лаконічний: вимагав негайної здачі фортеці, інакше всі будуть «посічені, в полон захоплені, віддані до рабства». Не отримавши від захисників фортеці відповіді, на штурм пішли 17 хоругв серденгестів («безпощадних»), їхні фланги прикривали спагі, згодом штурм підтримали списоносці та яничари. У нападі взяли участь так багато охочих, що він справляв враження генерального штурму. Утім вибити козаків і стрільців з фортеці не вдалось.
У наступні дні османці готували підкопи, закладали вибухівку. Напередодні штурмів місто шквально обстрілювали з гармат. У шанцях перед муром було скупчено три тисячі смертників. Тим не менше місяць такої виснажливої шарпанини успіху Кара-Мустафі не приніс. Так само безрезультатними виявились і бої з головними українсько-російськими силами на Бужинській переправі через Дніпро.
На початку серпня військам Ромодановського і Самойловича вдалось оволодіти Стрільниковою горою поблизу Тясмина, і здавалось, що ця перемога забезпечить загальний успіх кампанії. На військовій раді у візира паші радилили йому негайно відступати, інакше «загине переможне військо і честь держави стратимо». Утім Кара-Мустафа наказав переформувати пошарпані війська, замінив командирів, котрі не зуміли надихнути воїнів на перемогу, і наказав продовжувати атакувати Чигирин.
Тим часом Ромодановський і Самойлович, зробивши гарний заділ, не наважились на рішуче продовження. Головні сили закрились табором на березі Тясмина, очікуючи з Москви наказ про штурм турецько-татарського табору. Сприятливий час було втрачено. Десятого серпня турки розпочали свій штурм фортеці. Уранці наступного дня, підірвавши чотири підкопи, у проломи фортечної стіни кинулись яничари. Не маючи змоги втримати долішнє місто, в ніч на 12 серпня українські війська перебрались у замок. Проте перед світанням надійшов наказ воєводи Ромодановського про припинення оборони. Перед тим як залишити Чигиринську фортецю, її останній комендант, Патрик Гордон, наказав набити порохом важкі гармати і підпалити замок. Відтак вихід царських стрільців і українських козаків з Чигирина був підсвічений загравою велетенської сили, а коли османці і татари вийшли на Замкову гору, те, що постало перед їхніми очима, фортецею назвати було важко.
Зважаючи на неймовірну шану, яку козаки складали столичному місту гетьмана Богдана, а також той пієтет і сакральність, які плекала духовна і світська влада Гетьманату напередодні Другого Чигиринського походу, втрата міста, його, по суті, знесення османами з лиця землі, були сприйняті в Україні надзвичайно болісно і з величезною тривогою. Цілковито фаталістичні мотиви, обумовлені втратою Чигирина, пізніше будуть акумульовані в пророцтві учасника тих подій Самійла Величка: «Паде, паде Украйна тогобічна малоросійская, козацько-руська з многими міцними градами і весями, аки той стародавній великий град Вавилон!»
У відблисках козацької слави. Гетьманат наприкінці XVII — початку XVIII ст.ст.
«Ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя».
«Вічний мир» 1686-го та Коломацька змова 1687-го
Переговори між Російською державою та Річчю Посполитою щодо завершення стану війни за Україну та укладення мирного договору тривали впродовж 1670-х — першої половини 1680-х рр. Головним каменем спотикання на шляху укладення угоди була доля Лівобережної України та Києва, які Варшава безуспішно вимагала повернути собі. У той же час загроза османського наступу змушувала сторони до об'єднання зусиль держав у боротьбі зі спільним ворогом. Починаючи з 1684 р. Ян III Собеський, австрійські Габсбурги, правителі Венеції і Ватикан наполегливо схиляли Москву до вступу в антиосманську «Священну лігу».
За таких умов 9 лютого 1686 р. до Москви прибули польські комісари, котрі й поставили свої підписи під «вічним миром» між Російською державою та Річчю Посполитою. Договір 1686-го у принципових своїх моментах повторював домовленості, досягнуті 1667 р. в Андрусовому та модифіковані в ході наступних російсько-польських комісій і з'їздів. Зокрема, уся територія Лівобережної України та Чернігово-Сіверщини мала «навічно» перейти під владу царя. Король остаточно відмовлявся і від Києва з навколишніми землями (Трипілля, Васильків, Стайки). Запорозька Січ, яка за домовленостями 1667 р. перебувала під протекцією обох монархів, тепер переходила під зверхність царя. Значну частину придніпровських правобережних земель, колишніх володінь гетьмана Петра Дорошенка, було оголошено «пусткою», отже воля не могла належати жодній стороні. Росія ж за набуті території повинна була сплатити Речі Посполитій 146 тисяч рублів компенсації. Керівництво Польсько-Литовської держави брало на себе зобов'язання слідкувати за тим, або православне населення на землях короля не зазнавало утисків з боку католиків і вірних об'єднаної (уніатської) церкви. Москва зі свого боку зобов'язувалась розірвати взаємини з турецьким султаном і кримським ханом та виступити проти Криму війною.
Одним словом, обидві сторони в більшій чи меншій мірі були задоволені підписаною угодою. Обманутою себе відчувала лише українська сторона. Адже закріплене договором розчленування України між сусідніми державами створювало серйозну перепону на шляху до об'єднання українських земель. Отож, як опозиційно доносили в Москву недруги Івана Самойловича, довідавшись про умови договору, гетьман вибухнув гнівом: «Не так буде, як Москва з поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно!» І дійсно, якщо справедливою є інформація офіційного звернення великого коронного канцлера Михайла Огінського до Москви, то «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем».
Публічне обурення Самойловича умовами «вічного миру» вдало використала опозиція в середовищі найвищої козацької старшини. Її вже давно бентежило непомірне посилення влади гетьмана, зростання його авторитаризму та визрівання умов для заховання гетьманської влади в родині Самойловичів. А тут ще й після безславного завершення князем Василем Голіциним походу на Крим Москва метушливо шукала цапа відбувайла для прикриття ганьби, що її накликав на свою голову фаворит цариці Софії. Отож, коли до царської столиці доправили донос на Самойловича, відповіді довго чекати не довелось. З Москви поступив наказ гетьмана заарештувати та вислати для проведення розслідування в російську столицю.