Грушевський, Скоропадський, Петлюра

— неспроможність українських політичних партій піднестися над вузькопартійними інтересами;

— відсутність чіткої концепції формування місцевої влади;

— згубність концепції демократизації місцевої влади в умовах кризи;

— недостатність фінансування органів місцевої влади;

— партійний підхід у кадровій політиці[216].

Щодо діяльності у сфері військовій, то наслідком «державотворчої діяльності» українських націонал-соціалістів у цій площині стали «стихійна демобілізація 2 млн українців з російської армії та нищення військових структур, що мало фатальні наслідки для молодої української державності»[217].

Ще одна риса військового будівництва в часах розгортання так званих «національно-визвольних змагань українського народу» описана такими висловами: «характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні», а це суперечить самій природі Збройних сил.

Так, усі без винятку фракції УСДРП обстоювали їх формування за «трудовим принципом»;

УПСР спочатку вимагала замінити постійну армію народною міліцією; після розколу ліві есери агітували за Українську червону армію, праві — за регулярну національну армію (цю ідею поділяла і УНП); центральна течія — за регулярну армію з призовом працюючих;

УПСФ сформувала свою позицію лише після 1917 р. — тут їхні вимоги збігалися з вимогами «центристів» есдеків;