Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Руські князі та ієрархи добре розуміли, що Констанцький Собор змушений буде ухвалювати рішення щодо православної церкви у Великому Литовсько-Руському князівстві. Тому й готувалися до захисту й відсічі в разі негативних висновків.
Не досягши успіху в одних закидах, Тевтонський орден зі своїми прихильниками вдався до фундаментальних звинувачень. Польщі дорікнули зрадою християнського світу і зажадали від короля Ягайла пояснень. А Велике Литовське-Руське князівство звинуватили у підтримці схизматів та сарацинів і поширенні тієї смути серед християн, тобто серед католиків. І теж зажадали пояснень від Вітовта. Послухаємо:
«…На соборі у Констанці (в) записаному звинуваченні Тевтонського ордену полякам сказано, що ті навчили язичників (тобто військо ВКЛ) християнського військового мистецтва, і, завдячуючи їм, язичники мають сучасні пластинчаті лати, забезпечені великими військовими кіньми, а їхні клини («Spitczen») ні в чому не поступаються християнським клинам. «Оскільки невірні, про яких тут говоримо, тепер скрізь з’являються з пластинчастими латами, з кіньми та іншою військовою зброєю озброєні, також ми досвідчилися, що у походах та на урочистих показах (їхні клини) не менші і не менше прикрашені, ніж клини християнських військ, і вони тепер щоденними виправами у християнській школі навчилися військового мистецтва, яким пізніше могли б перемогти християн» [83, с. 94–95].
Як бачимо, звинувачення були надзвичайно серйозними як проти Польщі, так і проти Литви. Нас, русичів, тевтонці та їхні прихильники на Констанцькому Соборі за християн не сприймали взагалі: невірні та й усе.
Якщо Польща, як ми раніше писали, мала свою офіційну делегацію ще з початку роботи на чолі з ректором Краківського університету Павлом Володимиром, то литовську делегацію запросили дати пояснення наприкінці роботи Собору, хоча вона брала участь із самого початку. Однак згадана делегація відмежовувалася від тих «злочинів». Тому Вітовту довелося відповідати на всі звинувачення через своїх представників. Офіційними доповідачами від Литви на Констанцькому Соборі були:
1. Митрополит Київський Григорій Цамблак — з церковних питань.
2. Князь Свидригайло — молодший брат польського короля Ягайла — з питання зради поляків (Ягайла).
З. Князь Василь Красний Галицький (Острозький) — нащадок руського короля Данила Галицького — з питання звинувачень Вітовта.
4. Князь Олександр Ніс (Туровський) — нащадок руських князів — з питань Грюнвальдської битви (як учасник).
Звичайно, головним доповідачем Великого Литовсько-Руського князівства слід уважати православного теолога і Київського митрополита Григорія Цамблака, бо, як пишуть сучасні українські історики, «… в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].
«Цамблак прибув до Констанца на початку 1418 р., коли собор уже добігав кінця, на чолі пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар.
Митрополит привітав учасників собору «Похвальним словом», в якому не пошкодував гучних епітетів на їхню адресу («Вы есть звёзды церковные, небесных звёзд светлейши и действеннейши не плавающие по водах корабли наставляющи к градом и местом, но душа правяще к небеси»). Він закликав присутніх «воедино собрати по первому устроению и отеческому преданию от многих лет, завистию дияволиею, расщеплённое тело церковное», широко вдаючись до риторичних прийомів…» Його візит у Констанці навіть перетворився на поїздку до Риму (тобто Папа запросив митрополита до Риму для диспуту зі своїми «мудрецями». — В.Б.). За перемогу в цьому диспуті Вітовт нібито пообіцяв митрополитові перейти разом з усією Литовською землею у православ’я; поразка ж загрожувала покатоличенням русинів…» [44, с. 274–275].
Варто думати, що Київський митрополит Григорій Цамблак у диспутах з католицькими теологами не програв, раз Папа та Рим не мали підстав покатоличувати Русь (Україну). Не будемо вдаватися до пояснень розбіжності «тлумачення у східній та західній християнських традиціях догмату троїстості Бога (головного каменя спотикання християнських теологів. — В.Б.)» [44, с. 275].
І хоча митрополит не зазнав у диспутах поразок, та Великий князь Вітовт, звичайно, не збирався вихрещувати Литву з католицької в православну віру. Мова йшла про об’єднання двох церков, про їх унію. Такою у ті роки була думка як у Константинополі, так і в Києві. Послухаємо: