Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
За свідченнями посла англійського та французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа, 1421 року один із руських (українських. — В.Б.) князів побудував на побережжі Чорного моря «совершенно новый замок», якого звели «менее чем в месяц».
Звичайно, посол не міг сидіти цілий місяць та спостерігати, як будується фортеця на березі Дністровського лиману — «Большого моря». Певно, рухаючись із Білгорода в Крим, до Кафи, сучасної Феодосії, обминаючи Дністровський лиман з півночі, лицарю Гілльберу де Ланноа довелося ще раз зустрітися з руським князем Гедігольдом та дізнатися про побудову «совершенно нового замка… менее чем в месяц». Саме тому, що той «замок» 1421 року зводили руські (українські) люди. Та ще й під керівництвом «володаря Поділля» — «руського князя», котрого польські та російські історики подавали під іноземним іменем Гедігольд.
Сучасний український історик Борис Черкас свідчення лицаря Гілльбера де Ланноа подає в дещо іншому тлумаченні. Послухаємо:
«1421 року за наказом Вітовта подільський староста Гедигольд привів у гирло Дністра 12 тисяч осіб і 4 тисячі возів з будматеріалами. Напроти Білгорода протягом двох місяців було збудовано фортецю» [83, с. 133].
Не будемо пояснювати, чому подібні твердження українських істориків слід зараховувати до дещо видозміненого московського тлумачення історичних подій. Немає жодного натяку на руських (українських) князів і людей. Є тільки наказ повелителя та рабська покора виконавців. Навіть натяку немає, навіщо все те робилося та ще й на українській землі. А тлумачення, що все те пов’язане з українським народом та українською історією, годі й чекати. Позитив лише в тому, що українські історики почали звертатися до незаперечних європейських джерел. Подякуємо й на цьому.
Певно, дослідник користувався не тільки спогадами Гілльбера де Ланноа, коли стверджував, що місто було побудоване «напроти Білгорода протягом двох місяців». Бо лицар говорив дещо інше: «…сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд; правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц…» [8, с. 40].
Та науковець має рацію в тому, що «правитель Подолії Гедігольд», він же — Василь Красний Острозький (Галицький), побудував і місто «напроти Білгорода». Цьому є цікаве свідчення в європейських документах. Послухаємо:
«За угодою від 15 квітня 1412 р. між Владиславом II Ягайлом (польським королем. — В.Б.) та Сигізмундом Люксембурзьким (угорським королем. — В.Б.), місто Білгород (та багато інших. — В.Б.) відходило до польського короля та Польського королівства..» [45, с. 131–132].
Мова йшла про придністровські та причорноморські землі й міста. Але, зрозуміло, в тому документі не згадуються і не могли бути згадані міста-фортеці, побудовані руським князем Василем Красним (Гедігольдом. — В.Б.) у 1421 році та пізніше, які 1432-го поіменував і зарахував до своїх земель та володінь Великий Литовсько-Руський князь Свидригайло.
Послухаємо професора О.В. Русіну:
«Латиномовний «список міст Свидригайла» є одним з основних джерел для історичної географії України (і не тільки. — В.Б.) першої третини XV ст. «Список» містить перелік «замків та земель», які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у «Списку» пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень.
У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. РФ), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Соколець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град (стоїть у гирлі Дністра), Маяк (городище у с. Маяки на лівому березі Дністра), Караул,.. Качибеїв (був на місці сучасної Одеси),.. Дашів (сучасний Очаків)…» [44, с. 286–287].
Саме Чорний Град, або, за старими польськими картами, — Чорногрод, стояв «напроти Білгорода», десь на місці сучасного Овідіополя.
В часи Катерини II все, що несло пам’ять про незалежне українське буття, винищувалося вщент, перейменовувалося, викорінювалося. Тому й була знищена фортеця «Чорний Град», збудована руським князем — «володарем Поділля» — Василем Красним із роду славетного Данила Галицького. А замість Чорного Города Катерина II зі своїм фаворитом Григорієм Потьомкіним вигадали міфічний Овідіополь, на честь давньоримського поета Овідія, який ніколи в ньому не був.