Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Та ще цікавіша історія трапилася з фортецею та містом Качибеїв, сучасною славною Одесою, яке теж заснував український князь — «володар Поділля» Василь Красний Острозький (Галицький).
Послухаємо, що нам повідомляє про давній Качибеїв знаменита радянська серія — «Історія міст і сіл. Одеська область»:
«На території сучасного міста людина жила з найдавніших часів… На території міста знайдено римські монети (II століття н.е.). У III–V століттях тут існували численні поселення, де проживали і племена черняхівської культури. У кінці XIV — на початку XV століття… владу над Північно-Західним Причорномор’ям захопило велике князівство Литовське. Саме в цей час на місці сьогоднішньої Одеси виникло поселення Кочибеї (Кацюбіїв, Качикленов, Гаджибей)… На терені Качибея був великий замок. Залишки його зберігалися до середини XVIII століття» [108, с. 85–86].
Про що ж повідомляє цей витяг?
Українці (гелени, скіфи, гуни, уличі, русичі) жили у причорноморських степах із давніх-давен. Тільки імена їхніх племен та держав мінялися з часом. Бо мінялися їхні держави-сусіди. Згадка ж про черняхівську культуру на теренах сучасної Одеси свідчить про те, що в III–V століттях нашої ери на тій землі проживали слов’янські племена. Послухаємо професора В.П. Петрова:
«Правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я був В.В. Хвойка. Спираючись на матеріали розкопок, Хвойка при типологічному визначенні окремих культур ішов від пам’ятника до культури. Це забезпечило конкретність визначень, чіткість поділу культур за історичними періодами в їх послідовній зміні — зарубинецька культура (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), черняхівська (ІІ–V ст. н.е), післячерняхівська (V–VІІІ ст. н.е.), Київська Русь» [137, т. 3, с. 1290].
Слухаємо професора далі:
«Культура черняхівського типу не становить винятку для якої-небудь одної місцевості України. Вона такою ж мірою властива для Середнього Наддніпров’я, як і для нижнього Дніпра, для Правобережжя, як і для Лівобережжя… Адже, як сказано, на окремі точки з культурою черняхівського типу ми натрапляємо на відстані, що не перевищує 3–5 км» [137, т. 2, с. 1041].
І, зрештою, матеріал підсумовує професор Іван Іванович Заєць:
«На території України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більш як десять таких етнокультурних утворень.
Для нашої теми, зокрема, найбільш важливими є Зарубинецька, Волино-Подільська, Черняхівська, Київська та Етулійська культури, які безпосередньо стосуються слов’ян…» [27, с. 183].
Як бачимо, справді, у III–V століттях на теренах сучасного міста Одеси мешкали предки українців — слов’яни, носії черняхівської культури. Хоча, як стверджують історики, у ІV–V століттях на тих землях існувала потужна Гунська держава, яка, по суті, зруйнувала Давній Рим.
Здавалось, одне виключає інше. Гунів ніколи не поєднували зі слов’янами. А досліджувати це питання Москва категорично забороняла. Так нищилась наша історична тяглість на українській землі.
Уже в незалежній Україні це питання дослідив і розв’язав Великий Українець із Харкова професор Анатолій Миколайович Кіндратенко. Звернімося до його праці «Європейські гуни — предки українців». Ось що пояснює науковець:
«В історичній літературі є два описи способу життя «гунів»: Амміана та Пріска. Вони прямо протилежні за змістом. В Амміана це опис справжніх кочовиків, у Пріска — осілого землеробського народу. Кому ми повинні більше вірити, першому чи другому? До того ж… в опис життя кочовиків Амміан вкрапив елементи, належні народу осілому. Виходячи з того, що він тих гунів ніколи не бачив, а Пріск кілька тижнів знаходився в їхньому середовищі й побував навіть у столиці, вірити треба останньому. Але офіційні дослідники, описуючи побут гунів, ігнорують саме Пріска й користуються матеріалом Амміана» [142, с. 21].
А далі харківський професор, проаналізувавши особисті свідчення секретаря Візантійського посольства до гунського царя Аттіли (Гатила), вказав, що кожен компонент його дослідження є суто українським. Дослідив він ось такі незаперечні фактори гунського народу:
— Мова «гунів».
— Гунські (українські) імена оточення царя Гатила.
— Походження загальних «гунських» слів (страва, вар, мед, кам).