Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
«Що більше на Заході розширювалася ідея про умовну і незаконну перемогу Ягайла — а до того особливо доклав зусиль трактат торунського домініканця Фалькенберга «Liber de doctrina» (1411 р), у якому стверджується, що поляки заслужили на смерть за союз із язичниками та їх захист — то більше зростало бажання дати відсіч. (Поляки ще більше почали прославляти себе в битві, і це стало. — В.Б.) початком… явища — мотивом перемоги, здобутої зусиллями тільки поляків. Пізніше він був перейнятий основним промовцем Польської делегації на Констанцькому соборі, Ректором Краківського університету Павлом Володимиром у творі «Conclisiones», де лаврами перемоги супроти Тевтонського ордену увінчує лише поляків. Цей мотив пізніше остаточно розвинув Я. Длугош» [83, с. 128].
Трапилось так, що усі польські офіційні джерела стали подавати Грюнвальдську битву, як перемогу поляків (Ягайла) над Орденом. Та, незважаючи на цю тактику, Орден висував все нові й нові звинувачення як проти Польщі (Ягайло), так і проти ВКЛР (Вітовт).
1414 року в Констанці для вирішення церковних питань, а також звинувачень Тевтонського ордену, підтриманих королем Угорським і намісником Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембурзьким, проти Польщі (Ягайло) та ВКЛР (Вітовт), зібрався 16-ий Вселенський Собор. Що цікаво, то справді був Вселенський Собор, бо на нього прибули не тільки короновані Папою володарі держав та католицькі єпископи і делегати, а й офіційні представники Константинополя, православної церкви та православних християнських держав.
Як кажуть історики, «не дрімали й Вітовт з Ягайлом». Головна суперечка Польщі та Великого Литовсько-Руського князівства з Тевтонським орденом точилася навколо Жемайтії — дідичної землі литовських князів. Особливо це стосувалося князя Вітовта, батько якого Кейстут разом із Ольгердом правили у Великому Литовському князівстві, розділивши сфери впливу. Саме князю Кейстутові у 1345–1377 роках довелося захищати Литву від посягань Тевтонського ордену. В ті роки «Протягом… двох десятиріч орден хрестоносців і Лівонський орден зорганізували приблизно 70 походів на Литву — по три-чотири походи на рік. 1356 року тевтонці вперше дійшли до Трокаю і Вільнюса» [83, с. 42].
Тому й пішла Литва на Кревську унію з Польщею. Це слід розуміти. І, як пам’ятаємо, «Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року… (Уже. — В.Б.) 1395 року імператор Священної Римської імперії, а 1403-го і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [83, с. 42].
Саме тому напередодні Констанцького Собору Вітовт і Ягайло «починають хрестити жемайтійців» — останній оплот язичництва в Литві, за землю котрих так чіплявся Тевтонський орден. У нього була своя стратегічна задача: якомога більше захопити прибалтійських земель та з’єднати в єдине ціле володіння Тевтонського і Лівонського орденів. Хоча, зрозуміло, що ця мета ніколи не афішувалася. Та про такий намір знали наші предки.
«Ось чому… 1416 року в Констанці бачимо делегацію із 60-ти жемайтійців, які всьому церковному собору доводять, що винні в тому, що вони нехрещені, тільки рицарі Тевтонського ордену, які намагалися це зробити силою. Церковний собор було переконано, тому він 1417 року прийняв рішення заснувати Жемайтійську єпархію, що є унікальною подією в історії Церкви — єпархії зазвичай засновують Папи» [83, с. 128].
На мою думку, українська і московська православні церкви після 1240–1250-х років не могли перебувати під опікою одного київського митрополита. Головною причиною цього була їхня належність до різних держав. Одна церква належала до Великого Галицько-Волинського князівства і, звичайно, мала свого митрополита. Друга церква діяла виключно на землях Золотої Орди, не мала нічого спільного з Києвом та Руссю і була ідеологічною зброєю ханів Золотої Орди. Ми пам’ятаємо, що хан Менгу-Тимур навіть воював з Константинополем у 1269–1271 роках за те, щоб підпорядкувати собі особисто церкву.