Гобіт, або Туди і Звідти

— Хто ви такий, і чого вам треба? — закричали вони, схопившись на ноги й намацуючи зброю.

— Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — прорік ґном гучним голосом, — він і виглядав, як король, незважаючи на обшарпану одежу і заяложений каптур. На його шиї та поясі мерехтіло золото, його очі були темні та глибокі. — Я повернувся. Я хочу бачити Правителя вашого міста!

Вартові страшенно захвилювалися. Хто дурніший, вибіг із хатинки, ніби сподіваючись, що Гора серед ночі зазолотиться і води озера відразу стануть жовтими. Наперед виступив їхній капітан:

— А це хто такі? — спитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.

— Сини моєї сестри, — відповів Торін, — Філі та Кілі з племені Даріна, а також пан Торбин, який прибув з нами із Заходу.

— Якщо ви прийшли з миром, то складіть зброю! — звелів капітан.

— Ми беззбройні, — відказав Торін, і то була чиста правда: ножі в них відібрали Лісові ельфи, і славний меч Оркріст — теж. Тільки у Більбо був його кинджал, схований, як завжди, але він нічого про це не сказав. — Зброя нам непотрібна — нам, хто нарешті вертається у свої володіння, як було провіщено за давнини. Та ми б і не змогли битися зі стількома. Відведіть нас до вашого Правителя!

— Він на бенкеті, — відрубав капітан.

— Тим паче відведіть! — вибухнув Філі, якого брала нетерплячка від цих церемоній. — Ми підтоптались і зголодніли після довгої дороги — із нами хворі супутники. Тож покваптесь, і більше ні слова — інакше ваш Правитель покарає вас.

— Гаразд, ходіть за мною, — скорився капітан і в супроводі шістьох людей повів їх мостом і через браму — на міський ярмарковий майдан. Власне, то було широке тихе плесо, оточене високими палями, на яких були зведені найбільші в місті будинки, та довгим дерев’яним причалом із багатьма східцями й містками, які вели до води. В одному великому палаці (то була ратуша) сяяло багато вогнів і лунав голосний гомін. Вони ввійшли у двері й зупинилися, кліпаючи очима від яскравого світла і розглядаючи довгі столи, за якими сиділо багато народу.

— Я Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — голосно гукнув із дверей Торін, перш ніж капітан устиг щось сказати.

Усі підхопилися на ноги. Правитель міста зіскочив зі свого великого крісла. Але ніхто не був здивований більше за ельфів-плотарів, котрі сиділи в дальньому кінці зали. Протиснувшись до Правителевого столу, вони закричали:

— Це полонені нашого короля, втікачі, ґноми-волоцюги, про яких не скажеш жодного доброго слова, — вони тиняються лісами й чіпляються до ельфів!

— Це правда? — запитав Правитель.

Власне, він вважав цю версію набагато вірогіднішою, ніж повернення Короля під Горою (якщо такий узагалі існував).

— Правда те, що нас незаконно захопив у полон Король ельфів, коли ми прямували до нашого рідного краю, і безпідставно ув’язнив нас, — відповів Торін. — Але ні замки, ні засуви не завадять тому, хто повертається в отчий дім, як було провіщено за давнини. Крім того, це місто не належить до Королівства Лісових ельфів. Я звертаюся до Правителя міста озерних людей, а не до плотарів Короля ельфів.