Чаликушу

Але лікар недаремне видався мені щирою розумною людиною. Він знову зареготався й промовив:

— Та хіба ж таку милу, веселу й ніжну істоту, як ти, можна порівнювати з гидомирними й здоровезними предками сучасних слонів?! Я ще долучу й епітет «вродлива», бо вже старий і маю право назвати тебе так. А зараз, вродлива й гречна дитино, розповідай, як ти сюди попала? -

За голосним реготом та не завше м’якими словами провінційного військового лікаря можна було почути ледь помітне співчуття.

Я, намагаючись відповідати серйозно, сказала:

— Пане лікарю, я ж вчителька. Хотіла прислужитися цій справі, і мене прислали сюди. А мені байдуже, працювати скрізь можна.

Я говорила, а він пильно дивився мені в очі:

— Отже, ти приїхала тільки на те, щоб прислужитися справі освіти? Тільки так? Заради сільських дітей?

— Атож, я склала собі таку мету.

— В такому віці й з такою зовнішністю? Кажи вже правду… А глянь на мене. Ось так… Гадаєш, я так тобі й повірю!

Веселі, привітні очі лікаря, оточені білявими віями, дивилися з-поміж повних щік дещо насмішкувато й, здавалося, читали все, що я носила в серці.

— Ба ні, дочко, не це привело тебе сюди. І не пошуки шматка хліба. Ти хочеш усе приховати, а я через це краще бачу. Звичайно, скільки б я не питав тебе про те, де живе твоя родина, з якої ти сім’ї та все інше, ти не скажеш мені нічого. Бачиш, я все знаю. Тут якась таємниця, але я й не думаю її розплутувати. Мені досить дрібнички.

Ми обоє замовкли.

Старий лікар щось міркував, а потім промовив:

— А чи не дозволиш ти, щоб я зробив тобі одну невеличку послугу. Я міг би влаштувати тебе на кращу посаду. У мене є деякі зв’язки в міністерстві освіти.

— Ні, я вам дуже дякую, але й цим місцем я задоволена.

Лікар знову усміхнувся, знизав плечима й жартома сказав:

— Дуже добре! Дуже-дуже добре! Тільки ж треба знати, що самопожертва — це не так просто, як ти гадаєш! Буде скрутно — напиши мені кілька рядків. Я залишу тобі адресу. Не бійся, я щиро хочу допомогти…

— Дякую…

— Ну гаразд… Що ж, почнімо цю справу, я поясню, що треба робити.

Він одчинив двері сусідньої кімнати. На кривобокому ліжку лежав поранений, накритий солдатським плащем.

— Як почуваєшся, Молла, трохи краще? — запитав його лікар.

Солдат відкинув плаща й спробував був повернутися.

— Не треба, лежи. Що болить?

— Нічого, дякую. Ось тільки вилицю зводить..

Лікар засміявся:

— Любі мої ведмеді! Вилицею називають чашечку на коліні. Чи, може, гадають, що шлунок десь на п’яті. Та хай хто стане їм на шляху, то й стежки не знайде. Гаразд, Молла, заживе. Дякувати аллаху, що хоч не пішла куля ліворуч… Ти думав за тиждень на ноги стати? Ба ні… Хоча, може, як тут полежиш, то й устанеш. Тут добре. Тільки гляди, роби все, що загадуватиме оця дівчина. Зрозумів? Тепер вона твоя лікарка й перев’язуватиме тебе теж вона. Поводься чемно, та не пий тутешні ліки чи ще якусь гидоту. Бо приїду, то, аллахом присягаюся, поріжу твою ногу на куски.