Чужинець на чужій землі

Дюк вилаявся:

— Щось не так і з другою камерою теж.

— Що саме?

— Ну звісно ж. Камера записувала під кутом, тож коробка мала зникнути з кадру з одного чи іншого боку. Замість цього вона знову зникає від нас під прямим кутом. Хіба не так? Ви ж бачили.

— Так, — погодився Джубал. — Під прямим кутом.

— Але вона не могла б. Не з двох кутів.

— Що ти маєш на увазі — не могла б? Але ж вона зникла. — І Гаршоу додав: — Якби ж ми поставили на місці кожної камери допплерівські радари, мені було б цікаво подивитися, що показали б вони.

— Як я міг знати? Я збираюся розібрати ці камери.

— Не переймайся.

— Але...

— Не гай часу, Дюку; з камерами все гаразд. Що ще під кутом дев'яносто градусів?

— Я не дуже вмію розгадувати таємниці.

— Це не таємниця — і я кажу цілком серйозно. Я міг би відіслати тебе до містера Квадрата з «Флатландії»[26], але тут я знайду відповідь сам. Що ще під прямим кутом до всього іншого? Відповідь: два мертві тіла, один старий револьвер і порожня коробка з-під алкоголю.

— Що в біса ви маєте на увазі, бос?

— Я ще ніколи не говорив відвертіше. Спробуй повірити в те, що камери записали, — замість того щоб вірити у те, що вони могли вийти з ладу. Тому що на записі є щось, чого ти не очікував. Перегляньмо інші плівки.

Поки тривала демонстрація записів, Гаршоу нічого не коментував; вони не дізналися нічого нового, але остаточно переконалися в тому, що бачили. Попільнички, яка висіла під стелею, не було в куті огляду камери, але її повільне зниження та приземлення було зафіксоване. Зображення револьвера на стерео було дуже маленьким, але його можна було побачити. Револьвер зник так само, як і коробка: не рухаючись, він зменшився так, наче віддалявся. Оскільки Гаршоу міцно тримав пістолет, коли той зник з його руки, — то він був задоволений, — звісно, якщо «задоволений» в цьому разі може бути точним словом. Врешті-решт він роздратовано пробурчав собі під ніс: «Переконався».

— Дюку, коли матимеш час, я хочу зробити копії всього цього.

Дюк вагався:

— Тобто я досі тут працюю?

— Що? Прокляття! Ти не можеш їсти на кухні, і крапка. Дюку, спробуй відкинути свої упередження і просто трохи послухай старших. Доклади зусиль.

— Я слухаю.

— Коли Майк попросив про привілей з'їсти мою стару жорстку тушку, то він висловив мені найбільшу честь, яку тільки знає з відомих йому. Це те, що він «отримав з материним молоком», якщо можна так сказати. Зрозумів? Ти чув його голос, бачив його манери. Він зробив мені найбільший комплімент і попросив мене про послугу. Бачиш? Не думай про те, що про все це сказали б у Канзасі: Майк використовує цінності, яким його навчили на Марсі.

— Думаю, що я радше погоджуся з Канзасом.

— Що ж, — визнав Джубал, — я теж. Але питання вільного вибору для мене не має значення — так само як і для тебе, чи Майка. Ми — всі троє — в'язні наших дитячих переконань, і дуже важко — навіть неможливо — позбутися того, чого нас навчили у ранньому дитинстві. Дюку, ти можеш уявити собі, що, якби ти народився на Марсі, де тебе виховували б марсіани, — ти мав би точно таке ставлення і до їжі, і до того, щоб бути з'їденим, як і Майк?