Чужинець на чужій землі

Сміт це обміркував:

— Зберегти їжу?

— Ох, це не зовсім те, що я маю на увазі. Чи можеш ти змусити зникнути пістолет, не зробивши людині боляче?

— Джубале, йому зовсім не буде боляче. Я змушу зникнути пістолет, але людину я просто зупиню. Вона не відчує болю. Просто відділиться від тіла. Їжа, яку вона залишить після себе, зовсім не буде зіпсована.

Гаршоу зітхнув.

— Так, я впевнений, що так і буде. Але ти можеш змусити зникнути лише пістолет? І більше нічого не робити? Не «зупиняти» людину, не вбивати його; просто дозволити йому жити далі?

Сміт над цим задумався.

— Значно легше робити все разом. Але, Джубале, якщо я дозволю йому залишитися цільним, він все одно може нашкодити Джилл. Чи, принаймні, так я ґрокаю.

Джубал мовчав достатньо довго для того, щоб нагадати собі, що ця дитяча невинність не була ані дитячою, ані невинністю. Це був факт ускладнення в культурі, яка, як він почав усвідомлювати, хоч і поки що туманно, якимось загадковим чином опинилась далеко попереду від людської... А ще те, що ці наївні коментарі належали надлюдині — чи тому, хто живе, як надлюдина. Потім, дуже обережно добираючи слова — тому що він обміркував небезпечний експеримент і не хотів спричинити катастрофу семантичними нерозуміннями, — він відповів Смітові:

— Майку... Якщо ти простягнеш руку... На «точці перетину кривих»... Коли ти муситимеш зробити щось, щоб захистити Джилл, — зроби це.

— Так, Джубале. Зроблю.

— Не переймайся марнуванням їжі. Не хвилюйся нічим іншим. Захищай Джилл.

— Завжди. Захищатиму Джилл.

— Добре. Але припустімо, що чоловік навів пістолет на когось іншого чи просто тримає його у руці. Припустімо, ти не хочеш, або тобі не потрібно його вбивати... Але тобі потрібно змусити пістолет зникнути. Ти зможеш це зробити?

Майк зробив коротку паузу.

— Думаю, я ґрокнув. Пістолет — погана річ. Але він може бути потрібний для людини, щоб залишитися цілісною.

Він подумав:

— Я можу це зробити.

— Добре. Майку, я збираюся показати тобі пістолет. Пістолет — це погана річ.

— Пістолет — це дуже погана річ. Я змушу її зникнути.

— Не змушуй його зникати, як тільки побачиш.

— Не треба?

— Ні. Я підніму пістолет і почну наводити його на тебе. Ось так. До того як я це зроблю, змусь його зникнути. Але не зупиняй мене, не роби мені боляче, не вбивай мене, не роби зі мною нічого. Лише пістолет. І також не марнуй мене, як їжу.

— О, ніколи, — переконливо сказав Майк.

— Коли ти відділишся від тіла, мій брате Джубал, я сподіваюся, що мені дозволять з'їсти тебе, шануючи та пестячи з кожним шматочком... Аж доки я ґрокну тебе з усією повнотою.

Гаршоу вгамував блювотний рефлекс, якого не відчував уже десятки років, і похмуро відповів:

— Дякую, Майку.

— Це я маю тобі дякувати, мій брате. А якщо станеться так, що мене оберуть раніше, ніж тебе, — сподіваюся, що ти вважатимеш мене вартим ґрокання. І поділишся мною із Джилл. Ти поділишся мною із Джилл? Будь ласка?