Чужинець на чужій землі

— Тому що ви лисий стариган...

— Охолонь! Ти мав слухати; пам'ятаєш? Ритуальний канібалізм був дуже поширеним звичаєм серед аборигенних культур Америки; якщо не віриш мені, перевір. Окрім того, ми обидва, просто як жителі Північної Америки, з високою ймовірністю можемо мати стосунок до Конго — навіть якщо й не здогадуємося про це... Всі — навіть ти. Проте навіть якби ми й справді походили з північно-європейської сім'ї, мали сертифікат американського клубу «Кеннел» (а це — справжня дурниця, оскільки кількість випадків народження позашлюбних дітей значно більша, аніж це зазвичай визнають); якби так і справді було — то завдяки всьому цьому ми б точно знали, від яких саме канібалів ми походимо... Тому Що кожна гілка людської раси — без винятку — історично практикувала канібалізм. Дюку, це смішно — говорити про боротьбу з «інстинктом» тоді, як сотні мільйонів людських істот його практикували.

— Але... Добре, добре; я мав би подумати перед тим, як з вами сперечатися, Джубале; ви завжди можете поставити все догори дригом. Проте припускаю, що всі ми походимо від дикунів, які не знали нічого кращого (я не погоджуюся — я припускаю). Тож припустімо, що так і було. Що ж із того? Зараз ми всі — цивілізовані люди. Ну, принаймні я.

Джубал весело посміхнувся:

— Натякаєш, що я — ні? Синку, насправді попри умовний рефлекс, налаштований проти жування, наприклад, твоєї смаженої ніжки, попри набуті емоційні упередження і лише з суто практичних міркувань я вважаю, що наші заборони канібалізму — це прекрасна ідея... Саме тому, що ми не цивілізовані.

— Що?

— Це ж очевидно. Якби у нас не було родових заборон у цьому питанні — таких сильних, що ти й справді віриш, що це інстинкт — я міг би навести тут цілий список людей, до яких би не повернувся спиною. Принаймні з огляду на сучасні ціни на яловичину. Що скажеш?

Дюк незадоволено вишкірився:

— Можливо, у цьому щось є. Я не ризикнув би, наприклад, зі своєю колишньою мачухою. Вона до смерті ненавидить мене.

— Бачиш? А як щодо чудового сусіда на півдні, що зовсім не зважає на загорожі та худобу впродовж сезону полювання? Не хотів би я закладатися, що і ти, і я могли б опинитися у його холодильнику, якби у нас не було цих заборон. Але Майку я дійсно довіряю, тому що він — цивілізована людина.

— Що?

— Майк надзвичайно цивілізований, щоправда в марсіанському уявленні. Дюку, я не розумію марсіанської точки зору і, можливо, не зрозумію її ніколи. Але я достатньо багато говорив про це з Майком, щоб дізнатись, що марсіанська поведінка — це не просто про собаку, що їсть собаку... Чи марсіанина, який їсть марсіанина. Звичайно, вони їдять померлих — замість того щоб ховати їх, чи спалювати, чи віддавати хижакам. Але цей звичай — напрочуд давно сформований і глибоко релігійний. Марсіанина ніколи не схоплять і не з'їдять проти його волі. Насправді, як я з'ясував, ідея вбивства взагалі не є марсіанським концептом. Натомість марсіани помирають тоді, коли вирішують померти, обговоривши все та порадившись з друзями, після одержання згоди своїх предків-духів на те, щоб приєднатися до них. Вирішивши померти, він помирає — так само просто, як ти заплющуєш очі: без насилля, без затяжної хвороби, навіть без смертельної дози снодійного. Ось зараз він живий та здоровий, а вже через секунду — дух, що облишив мертве тіло. Потім — напевне, дещо пізніше (Майк завжди плутається у факторах часу) — його найближчі друзі з'їдають те, що більше ні на що не згодиться, щоб «ґрокнути» його, як сказав би Майк, і вшановують його благодіяння так, як ми розмазуємо гірчицю. Новий дух відвідує цю трапезу; це щось на кшталт бар-мицви[27] чи конфірмації[28], завдяки якій духи отримують статус Старійшини — тобто, наскільки я зрозумів, перетворюються на верховних державних діячів.