Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
«Чого він такий? — думає Надя. — Треба буде спитати, чи є в нього батьки».
Ось Муратова гукнули. Він стрепенувся, швидко засунув хліб у кишеню і, продовжуючи жувати, поліз в кабіну. Того дня він зробив багато рейсів, і Надя кожного приїзду спостерігала за ним.
— Чого це ти у вікно весь час дивишся? — спитала Лепетову її подруга, інженер-економіст Ніна Крилова, смішлива, весела дівчина.
— Цікаво стежити за людиною, яка не знає, що за нею стежать.
— Не помічала щось у тебе такої схильності. — Ніна підійшла до вікна. — Але, Надю! Ти знаєш, на кого дивитися! Він же просто красивий!
— Теж мені красивого знайшла… — пробурмотіла Надя.
Лице Ніни Крилової видовжилось, очі широко розкрились, рот став схожим на букву О, а ніс — ґудзиком, здається, ще більше задерся вгору.
— Надю, — трагічним голосом сказала вона. — Ти пропала…
— Чому? — здивувалася Надя, насторожено обертаючись до подруги.
— Ти закохалася в нього, — суворо прошепотіла Кирилова і повернулася до вікна. — Я пригадую, останнім часом ти тільки й говориш про Муратова, але він таки хороший. Справжній Ромео! Грива яка в нього, очі! А профіль!
— Кинь, Ніно, дурниці городити, — сказала Надя слабим голосом, наче в цей час вона думала про щось дуже важливе або дослухалась до чогось, одній їй відомого. Вона повільно підвела на Ніну очі, наче хотіла перепитати.
— Нарешті ти перестанеш сміятися з мого романа, — торжествувала Ніна, не помічаючи стану подруги. — Немає вже монашки Надії, є закохана діва Лепетова, прекрасна й розумна! — Ніна обняла подругу, і, на її здивування, Надя раптом припала до Ніниного плеча і схлипнула глибоко, всіма грудьми — так плачуть тоді, коли довго стримуються, коли довго щось наболіло, шукає виходу і нарешті знаходить у риданні.
Усі ці дні Надя непомітно для себе думала про Муратова. Думалося їй приємно і тепло, з якимсь смутком і жалем, але вона ніколи не задумувалась над своїм ставленням до Юрія, і тільки слова Ніни, сказані жартома, наштовхнули Лепетову на справжню причину її думок, бажання бачитися з Муратовим, причину того дивного співчуття до нього, що завжди бринить у її серці.
У той же вечір, зустрівшись з ним в Палаці культури, Надя зашарілася і невідомо чого схвилювалась. Муратов привітався з нею, як завжди, стримано, кивком голови і пішов з товаришами.
Надя ходила по фойє, розшукуючи Ніну. Знайшла її серед танцюючих. Розчервоніла, в красивій шерстяній сукні, одягнутій вперше після літа, Ніна танцювала, як вона любила висловлюватись, натхненно. Василь Гавриш, з яким вона дружила, був танцюристом не гіршим за Ніну, і вони щовечора ходили на танці.
— Надю, ти сама, як завжди! — трагічним тоном сказав Василь, і трудно було зрозуміти, хто з них копіює кого: Василь Ніну чи навпаки. Інтонації і жести його були точнісінько такі, як у Ніни під час розмови з Надею в конструкторському бюро.
— Василю, що я тобі зараз скажу, — урочисто почала Ніна. — Ти впадеш, — зітхнула вона й похитала головою. Василь одразу ж схопив її за руку.
— Ну? — спитав він, витягнувши шию. — Що ж ти скажеш мені?
— Надя закохана.
— Ніно, облиш, — попросила Лепетова, і губи її затремтіли.
— Німфо! Ти збожеволіла, — патетично вигукнув Василь. — В кого?
— Он у того, що стоїть біля вікна.
Надя обернулася. Під стіною самотньо тулився Муратов. Усі його друзі танцювали з дівчатами, а він, певне, чекав початку кіносеансу.
— Зараз ми підійдемо до нього, — Василь, взявши дівчат під руки, попрямував до Муратова. Юрій вперше сьогодні був у чорному костюмі і білій сорочці.
— Ти подивись, який він красивий, — сказала Ніна Василеві.
Юрій справді здався Наді дуже красивим у цьому вбранні. Білий комірець сорочки різко малювався на темному піджаці і вигідно відтіняв смагляве обличчя й шию. Коли вони підійшли, Муратов відштовхнувся від стіни і насторожено глянув на Василя.
— Щось трапилось? — запитав він.
Ніна з милою посмішкою подала йому руку.
— Нічого особливого. Просто я хотіла з вами познайомитись.
— Юрій, — назвав він себе й ледь помітно вклонився. Потім глянув на Надю і якось дивно, немов він був у чомусь винен, всміхнувся. — Здрастуйте, Надю! — сказав він. — Я весь час згадую нашу розмову після концерту і…