Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Астрологи відзначають, що всі планети в цей час займали найкращі накшатри (сузір’я або сектори неба). Наприклад, «Шрімад-бгаґавата» каже, описуючи народження Крішни (пісня 10), що «… всі сузір’я займали найсприятливіше положення». Такі риси Крішни, як мужність і хоробрість, надзвичайний інтелект, винятковий ораторський хист, щедрість, життєлюбна вдача, знання 64-х наук тощо, спричинені сприятливим розміщенням усього, що впливає на людське життя і на людську долю. За подробицями відсилаємо до гороскопу Крішни з усіма астрономічними викладками, обгрунтуваннями й поясненнями (ВА, 345–352).
Оскільки Крішна народився опівночі, то віруючі цілий день постують до миті, коли мушлі й дзвони сповістять, що знаменна подія сталася. Зображення Крішни-дитини кладуть у прикрашену колиску, а присутнім роздають солодощі. Всі вішнуїстські й крішнаїстські храми щедро ілюміновані. Наступний день святкується як ґопала-кала або дахі-кала, тобто відтворюються епізоди з життя Крішни. Юнаки проголошують себе пастухами-ґовіндами й пастухами-ґопалами з Ґокуля, ходять по вулицях, розбиваючи глеки з молоком, кисляком, сиром і рисовими пластівцями. Такі ж глеки часто підвішують над головами, зокрема, між високими будівлями. Ґовінди будують живу піраміду, щоб дістати такий глек, бо саме так, мовлять перекази, діставав молоко й масло малий Крішна, які від нього дружини пастухів ховали. За кожен здобутий глек належав грошовий приз, що його ґовінди розподіляли між собою. Іноді глеки чіплялися на вершечок стовпа, змащеного олією. Коли ґовінди намагалися дістатися до глека, глядачі ще й бризкали на них водою, аби зробити це було ще важче.
З Крішною пов’язане ще одне цікаве свято — свято колісниць, поширене в східноіндійському штаті Оріса (Одіса), в місті Пурі з його знаменитим храмом Джаґаннатха. Джаґаннатх — «Владика світу» вважається втіленням Крішни. Поруч із ним у храмі стоять зображення його брата Балавіри й сестри Субгадри. Вони великоокі й недбало розфарбовані: Крішна-Джаґаннатх — чорний, <223> Баладева-Балабгадра — білий, а Субгадра — жовта.
Статуї щороку робляться нові, а деревина для них має відповідати певним вимогам. Особливо ретельно вибирають дерево для Джаґаннатха. Його кора мусить бути темною або краснуватою, стовбур — прямим і гарним, висотою від 3 м 15 см до 5 м 40 см; воно має рости біля річки, ставка, трьох пагорбів або на перехресті трьох доріг, біля місця кремації, відлюдницької хижки й храма Шіви (!), мати чотири основні галузини, мурашник і зміїні нори біля коріння. Треба, щоб дерево росло оддалік від села й не на болоті; щоб на корі були «зображення» щонайменше трьох атрибутів Вішну — мушля, диск-чакра, булава тощо. До дерев для статуй Балабгадри й Субгадри вимоги менш жорсткі: для нього потрібне світлокоре дерево, а для неї — жовтувате.
Шукають підхоже дерево іноді досить довго, та коли знаходять, найперше здійснюють під ним обряди очищення водою, глиною і гноєм, влаштовують пожертвини вогню. Потім два дні тривають інші обряди: дерево кроплять святою водою, стовбур прикрашають квітковою гірляндою з попереднього зображення, біля дерева ладнають жертовник, висівають пророслі зерна рису, проса, пшениці, квасолі тощо. Учасники цих лісових обрядів весь цей час живуть у злаштованих хижках, шабара-паллі — «поселенні шабарів» (шабари або шавари — лісове плем’я, у нього вперше засвідчено поклоніння Джаґаннатхові). Перед сном вони моляться Вішну й Лакшмі, просячи явити їм знамення, коли найкраще здійснити весь захід.
Наступного дня жерці-брахмани малюють мандалу — діаграму, що символізує присутність бога, ставлять глеки з водою для богині-воїтельки Дурґи, Варуни й інших богів, орієнтовані за сторонами світу. А також іще 32 глеки на честь інших божеств. Особливі обряди здійснюються для сокир із золота, срібла й заліза, якими зрубуватиметься дерево. Потім заклинають духів у дереві — їх прохають залишити його. На третій день, після нових ритуалів поклоніння дереву й заклинання духів, дереву підносять у пожертву білого гарбуза, що уособлює жертовну тварину, і зрубують його золотою, срібною і залізною сокирами. Дерево мусить впасти вершечком на схід, інший напрямок падіння буде несприятливим. Частина стовбура (2.5 м) відокремлюється, очищається від кори й загортається в шовк. Гілки й листя закопують у землю, «хоронять». А стовбур на спеціальному візку доставляють у храм Джаґаннатха.
Далі настає півторамісячний відтинок, коли храм зачинений. <224> Перші два тижні йдуть на вирізання статуй і їх освячення, причому освячують не статуї (вони ще не готові), а поліно, відрізане зі стовбура. Коли статуї готові, їх вносять у храм і встановлюють навпроти старих статуй. Потім у цілковитій темряві, з зав’язаними очима дістають зі старих зображень якусь коробочку, причому навіть долоні тих, хто здійснює це, забинтовані й вони не здатні визначити на дотик, що саме береться з нутра старої статуї. Коробочку вміщують у нову статую, отвір затуляють шматком освяченого дерева. Після цього старі статуї вважаються померлими, їх виносять із храму й закопують в особливому садку з північного боку храму. Ця дія супроводжується голосінням і поховальною церемонією. Лише на 10-й день учасники дійства голяться, стрижуться, омиваються в храмовому ставку і стають ритуально чистими. На 12-й день влаштовується поминальна тризна — мрітью-бгоджа — «посмертна страва».
Упродовж жалобного періоду нові статуї приховані від віруючих бамбуковою занавіскою, на якій вони намальовані. Їх намащують запашними олійками й сандаловою пастою, розфарбовують і роблять усе необхідне за приписами. Потім жерці обмивають бронзові дзеркала, в яких відображаються статуї, панчамрітою, «п’ятиамрітою» — сумішшю молока, кисляку, топленого масла, меду й цукру, а тоді й самих богів. Наступного дня відбувається знаменита ратха-ятра — «виїзд колісниць». Ця подія стається щороку в червні-липні і збирає сотні тисяч прочан з усієї Індії. На величезних колісницях (11 м висотою для Джаґаннатха, по 10 — для Субгадри й Балабгадри) божеств везуть з одного храму в інший. В колісниці Крішни 16 коліс, Баладеви — 14, Субгадри — 12. Крішнина колісниця жовта, Баладевина — синя, а Субгадрина — з червоними смугами. Рух колісниць, що їх тягнуть самі віруючі, супроводжується співом еротичних пісень. У новому храмі скульптури перебувають 7 днів, а потім повертаються в храм Джаґаннатха (ДИ, 371–390).
Легенда пояснює, чому Вішну втілився в такий деревяний оцупок. Вішну звелів цареві Індрадьюмні виловити з моря колоду й зробити з нього статую для будованого храму. Показово, що колоду знайшли й витягли на берег брахман і член племені шабара, інакше савара. Представники цього племені досі відіграють важливу роль у деяких храмових обрядах, зокрема, в ритуалі пошуків і рубки дерев для регулярного (через кожні 12 років) обновлення статуй (Словарь, 170). Ці<225>каве й те, шо серед запорозьких козаків фіксується прізвище Саварський (наприклад, сотник Черкаського полку Мартин Саварський; РВЗ, 78). На цю деталь можна було б не зважати, але низка інших фактів засвідчують поки що не зовсім зрозумілий зв’язок штату Оріса з Україною. Вкажемо лише на деякі.