Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
В «Авесті» дев Кунда має не зовсім зрозумілі функції, називаєть<231>ся «без пиття хмільний», пов’язаний із «хмарами». У пехлевійській традиції його образ переосмислюється, і дев Кунда виконує зовсім інші функції (ЗМ, 485). «Відевдата» мовить, що до девів приєдналися кавії і карапани — племінні ватажки й жерці, ворожі зороастрійській вірі. Та ще яту — чаклуни, покровителем яких і став дев Кунда, середньоперський Кундак (ЗМ, 111). Ці дані цікаві тим, що в них дев Кунда — покровитель яту — чаклунів, ворожбитів, волхвів. Слово яту не можна не співвіднести з племенем яду, згадуваним у «Ріґведі», і з родоначальника ядавів — Яду. Авестологи припускають, що яту — жерці, які здійснювали магічні ритуали і яких на певній стадії стали відносити до девів. У зороастрійській традиції яту має негативне значення, а поза нею в іномовних запозиченнях з іранських мов означає «мудрець», «провісник», «віщуватель», «зоречит», «маг» (РИИП, 288–289), без негативного відтінку. З чого можна виснувати: якщо для іранців дев Кунда — негативний персонаж, то для індійців він — позитивний. Так само і щодо яту: якщо для зороастрійців воно має негативний відтінок, то для індійців — позитивний. З чого й інший висновок: іранське яту, індійські яду (етнонім) і Яду (родоначальник ядавів) — тотожні й означають «мудрець», «чародій», «провидець», «волхв». Тобто виходить, що ім’я Яду — жрецьке й постало з терміну на означення жерця-волхва.
Таке тлумачення підтримують і деякі побічні факти. Матір’ю Яду була брахманка Деваяні, батько якої — Шукра, верховний жрець у царя асурів Врішапарвана. Чоловіком Деваяні був цар Яяті, а дідом — легендарний мудрець Бгріґу, засновник знаменитого брахманського роду, високо шанованого в індійському епосі. Навіть вважається, що саме завдяки цьому родові завдячує «Махабгарата» в її нинішньому вигляді. Її представники роду чи племені бгріґу переробили й відредагували, водночас піднісши себе й свою роль у давніх подіях. Плем’я бгріґу, як і яду, згадується в «Ріґведі», з нього вийшло чимало уславлених жерців. Індійський учений Суніті Кумар Чаттерджі вважає, що плем’я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії з Балкан, де стало називатися бріґес або фріґес, тобто фріґійцями (Чаттерджи, 51).
Фрігійці належать до іллірійських племен, а літописець Нестор каже про спорідненість іллірійців і слов’ян. Істотна згадка Геродота, що фрігійці переселялися з Балкан до Малої Азії разом із вірменами і що коли фрігійці в Європі жили разом із македонцями, то називалися бріґи, а в Азії стали <232> називатися фріґійці (Геродот, VII 73). Факт переселення фрігійців і вірменів цікавий і тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії фіксуються значні індійські громади, особливо в області Тарон (зараз у Туреччині). Саме звідси походить вірменська легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана, напрочуд схожа на літописну легенду про Кия, Щека й Хорива. А вірменська легенда недвозначно мовить, що батьками цих трьох братів були двоє індійських князів — Деметр і Гісане (ТРС, 222–236).
Давньоіндійські дані свідчать, що Деваяні доводилася Бгріґу онукою, а Яду — правнуком. Романтичний і повчальний міф про Деваяні й царя Яяті, батьків Яду, ми вже розглядали (ТРС, 51–57). А тут лише відзначимо кілька цікавих моментів його. Що імена п’ятьох синів Яяті (Яду, Турвашу, Ану, Друх’ю, Пуру) тотожні назвам п’яти ведійських племен — яду, турвашу, ану, друх’ю та пуру. Ці племена входили до коаліції арійських племен, які зазнали поразки від царя-арія Судаса (пор. українські прізвища Судас, Сдасюк). Яду, старший син Деваяні та Яяті, став родоначальником ядавів, а ядави тотожні літописним ятвягам. Індійські ядави мають дві інші назви — данави й сатвати, а ятвяги, що їх відносять до балтійських племен, так само мають дві інші назви — дайнова і судовити (судова). Що засвідчує: ведійські племена не всі пішли з території давньої України, частина лишилася й брала участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів. Хоча індійська епічна традиція воліє вважати, що всі ядави загинули через надмірну пристрасть до спиртного.
Жрець асурів Шукра, батько Деваяні, вважається сином Бгріґу або й ототожнюється з ним. Таким чином виходить, що племена яду й турвашу, ядави та ятвяги належать до брахманських племен: мати і Яду, і Турвашу — Деваяні, донька жерця Шукри. Троє інших синів Яяті, вже від кшатрійки Шарміштхи — Ану, Друх’ю та Пуру належать до воїнського стану, бо батьки їх — і мати і батько — кшатрії, воїни. Якщо ж точніше, то плем’я яду і плем’я турвашу — напівкшатрійські-напівбрахманські, оскільки батьком Яду й Турвашу є цар-кшатрій Яяті, а мати — донька жерця. Шлюб кшатрія з брахманкою не схвалюють індійські приписи, зате шлюб кшатрія з кшатрійкою — ідеальний.
Назви п’яти ведійських племен й імена п’ятьох синів царя Яяті дивовижно перегукуються з назвами балтійських і слов’янських племен, які ще в літописні часи розміщувалися майже поряд. Якщо ядави відповідають ятвягам, то туровців можна співвіднести з турвашу (туровці теж, виходить, напівбрахманське-напівкшатрійське плем’я). Плем’я друх’ю співвідноситься з дрегвою, дреговичами. Пуру або пауравів, родоначальник яких Пуру, наймолодший син Яяті й Шарміштхи, можна співвід<233>нести з полянами або полочанами. Санскр. puru — «багато», «всі», а також «плем’я», «народ» (СРС, 398), тотожне грец. polі, лат. poly. Саме з пауравів походять пандави й каурави, битву яких описує «Махабгарата». В міфі про царя Яяті наймолодший Пуру протиставлений своїм братам: він єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, йому батько віддав царський престол, хоча його мав посісти найстарший син, тобто Яду. Явище, коли на трон сідає наймолодший син, маємо і в скіфських легендах про Агафірса, Гелона й Скіфа та про Ліпоксая, Арпоксая та Колаксая. Тут теж трон посідають наймолодші з братів — Скіф і Колаксай, які й собі пройшли певне випробування. Імена Пуру й Колаксай навіть виявляють спорідненість, бо кола в імені Колаксай тотожне санскр. kula — «багато», «родина», «рід», «плем’я» (СРС, 167; ТHC, 58–65, 187–191). Tакi ж значення і в санскр. puru. Це протиставлення Пуру своїм братам схоже на протиставлення в давньоруських літописах полян, які, на відміну від інших слов’янських племен, мирної і лагідної вдачі, шанують батьків, мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на «бісівських ігрищах» тощо.
Тож ядави, плем’я Крішни й Балавіри, виразно причетні до жрецького стану. Слово хінді джаду, тотожне санскр. яду, сьогодні має значення «магія», «чари», «чаклунство», «чаклування» (ХРС, І 600). Тож ім’я Яду несло значення «Жрець», «Провидець», «Провісник», «Чародій», «Чаклун», «Кудесник», «Волхв». А джаду, схоже, споріднене зі слов. чудо й кудесник. Хоча є думка, що джаду в хінді — перське запозичення. Втім, обидві мовні гілки близькі між собою, особливо в часи, скажімо, «Ріґведи» й «Авести». Проте форма джаду могла утворитися на власному, індійському грунті. Це підтверджують паралельні форми назв, імен і термінів: Ямуна й Джамуна, Яміні і Джаміні, ятра — джатра. Тому наше казкове чудо-юдо цілком відповідає індійському джаду-яду — повторенню двох етимологічно тотожних слів на означення магічних дій, наслідку цих магічних дій або того, хто ці дії здійснює. Подібні словосполучення відомі слов’янським мовам, причому незрозуміле слово — санскритське, його пояснює друге, зрозуміле слово. Скажімо, трин-трава, де trin у санскриті — «трава», аніка-воїн, де anika <234> в тому ж санскриті — «воїн», «військо» (СРС, 40, 246).