Сказання з Небезпечного Королівства

Хай там як, а срібна зірка таки справді була чарівна: підмайстер не помилявся щодо таких речей. Насправді ж трапилось от що: один із присутніх на Святі хлопчиків просто проковтнув зірку, далебі не помітивши її, хоч і знайшов у своєму шматку срібну копійку й віддав її Нел — маленькій дівчинці, котра сиділа поруч із ним і була вельми засмучена, бо не відшукала у своєму куснику нічого такого, що приносить щастя. Хлопчик той іноді міркував, що ж насправді скоїлось із зіркою, проте навіть не підозрював, що вона, заховавшись у такому місці, де її неможливо було відчути, залишилась у ньому самому: адже сталося так, як і мало статися. І зірка там довго-довго чекала, поки настане її пора.

Свято відбувалося серед зими, а тепер настав уже червень, і ніч майже втратила свою чорноту. Хлопчик прокинувся вдосвіта, бо вже не хотів спати: настав його десятий день народження. Він визирнув у вікно, і світ, здалося йому, завмер в очікуванні. Легенький вітерець, прохолодний і запашний, ворушив дерева, які прокидалися після сну. Потому хутко розвиднілось, і він почув, як десь далеко народжується світанковий пташиний спів, як він гучнішає, наближаючись, а тоді накочується на нього, заливає цілу землю довкола дому й, неначе музична хвиля, лине далі, на Захід, а тим часом над світовидом здіймається сонце.

— Це нагадує мені Дивокрай, — почув хлопчина власний голос, — але в Дивокраї співають іще й люди.

Тоді він раптом високо та чисто завів пісню з дивними словами, що їх, як виявилося, знав напам'ять: і тієї ж миті з рота йому випала зірка, й він упіймав її розтуленою рукою. Тепер вона срібно яскріла та виблискувала в сонячному світлі, а потому здригнулась і трішки піднялася, ніби зібралася злетіти. Не роздумуючи, хлопчик ляснув себе рукою по голові, й зірка прикипіла до його чола, і там він носив її багато років.

Мало селян помічало ту зірку, хоча вона й не була невидимою для уважного ока; проте вона стала частиною хлопчикового обличчя і зазвичай зовсім не світилася. Світло її почасти перебрав його погляд; а хлопчиків голос, що зробився чудовим, щойно до нього потрапила зоря, ставав із віком дедалі прекраснішим. Людям подобалося слухати, як він розмовляє, навіть якщо то було тільки звичайне привітання: «Доброго ранку».

Завдяки своїй вправності хлопчина прославився в окрузі: не лише в рідному селі, але й у багатьох довколишніх. Батько його був ковалем, отож він і продовжив батькове ремесло, вдосконалюючи його. Поки батько жив, хлопця називали Ковальчуком, а згодом — просто Ковалем. Бо на ту пору він став найкращим ковалем на теренах між Далеким Східнокраєм та Західноліссям і міг у власній кузні виготовити з заліза будь-що. Більшість виробів, звісно ж, була невигадлива та господарська, призначена для щоденного вжитку: фермерське причандалля, теслярські інструменти, кухонне начиння, каструлі та сковороди, ґрати, засуви й завіси, гаки, підставки для камінів, підкови тощо. Усі ці речі були міцні й витривалі, та вони випромінювали ще і якусь чарівність, були по-своєму вишукані, — користуватися ними та дивитися на них було приємно.