Сказання з Небезпечного Королівства
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-966-8657-41-2
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сказання з Небезпечного Королівства». Краткое содержание книги:
Проте, викроївши часину. Коваль робив дещо суто заради задоволення: й ті речі теж виходили прекрасними, бо він міг надавати залізу дивовижних форм, на вигляд таких самих легких 1 делікатних, як-от пагін із листям і цвітом, але все-таки твердих, як сталь, або навіть і міцніших. Мало хто міг пройти повз браму чи ґрати, які він викував, не зупинившись, аби помилуватися ними, й нікому не вдавалося пройти крізь них, коли вони були зачинені. Майструючи такі речі. Коваль співав, а коли вже він співав, то кожен, хто опинявся поблизу, кидав свою роботу й поспішав до кузні послухати його спів.
Ото й усе, що знала про нього більшість людей. Та далебі й того було задосить, бо небагато чоловіків і жінок у селі — хоч і яких вправних та працьовитих — досягало чогось схожого. Проте їм варто було би знати ще дещо. Коваль пізнав Диво край, а декотрі місцини в ньому розвідав так добре, як тільки до снаги смертному; та про це, крім своїх дружини та дітей, він не бесідував майже ні з ким, бо надто багато селян почало поводитися, як Ноукс. Дружиною ж його стала Нел — та сама, котрій він колись віддав срібну монетку. Доньку його звали Нан, а сина — Нед Ковальчук. Від родини це годі було втаїти, адже час від часу вони бачили, як у Коваля після його довгих прогулянок на самоті, на які він подеколи вибирався вечорами, чи по приході з триваліших мандрів на чолі сяє зірка.
Вряди-годи Коваль кудись вирушав: іноді пішки, іноді верхи, — і майже всі гадали, що він подорожує у справах. Часом то було і справді так, але часом — ні. Принаймні він відходив не для того, щоб отримати замовлення на роботу чи придбати чавун, деревне вугілля й інші матеріали, хоча дуже уважно ставився до таких речей і знав, що хто дбає, той і має, — як повчає приказка. Проте він мав дуже приватні справи в Дивокраї. Там його радо вітали, адже на його чолі ясно сяяла зоря й він почувався там так безпечно, як тільки може почуватися смертний у тій непевній країні. Менші Лиха обминали зірку, а від Більших Лих вона сама охороняла його.
За це Коваль був вдячний, бо хутко набрався розуму і збагнув, що до чудасій Дивокраю неможливо приступити, не наражаючись на ризик, і що чимало Лих не вдасться здолати без допомоги чарівної зброї, надто могутньої, щоби її могли втримати руки смертного. Замість стати воїном, він і далі був ученим і до- спідником; і хоча з часом зумів би викувати могутню зброю, яка в його власному світі породила би велемовні легенди й вартувала би королівської винагороди, проте він знав, що в Дивокраї ця зброя заважила би небагато. Тож ніхто й не пригадує, щоби серед усіх Ковалевих виробів був бодай один меч, чи спис, чи наконечник для стріли.
Попервах, перебуваючи в Дивокраї, він переважно тихо походжав собі лісами та луками чудесних долин посеред дрібного народцю й тендітних створінь, а ще — біля сяйливих вод, у яких ночами відбивалися дивні зорі, а на світанні віддзеркалювалися блискучі вершини далеких гір. Під час перших відвідин — доволі коротких — він тільки те й робив, що дивився на одне дерево чи квітку; та згодом, коли подорожі подовшали, йому випало побачити речі водночас прекрасні й жахливі, що їх він не міг ані чітко запам'ятати, ні пере- повісти друзям, незважаючи на те, що речі ті запали глибоко в його серце. Проте дечого Коваль таки не забував, і воно засіло в його голові, мов якась дивовижа чи таємниця, про яку він часто згадував.
Коли він уперше вирушив углиб країни без провідника, то подумував розшукати далекі кордони тієї землі; та перед ним виросли височенні гори, і, пробираючись довгими обхідними шляхами. Коваль, урешті, дістався до безживного побережжя. Він стояв біля Моря Безвітряної Бурі, де сині хвилі, схожі на оповиті снігом пагорби, тихо викочувалися з Несвіту і линули до довгої смуги суходолу, несучи на собі білі кораблі, які поверталися після битв на Темних Узграниччях, не відомих жодній людині. Він побачив, як величний корабель викинуло далеко на берег, а води, спінившись, безгучно відступили. Одинадцять мореплавців були рославі й жахливі; мечі їхні сяяли, списи блищали, а в очах пломеніло пронизливе світло. Зненацька вони взялися співати переможну пісню, і Ковалеве серце затремтіло від страху, а сам він упав долі, й мореплавці проминули його, попрямувавши кудись поміж пагорби, де відлунювали їхні голоси.