Гра триває. Літературна критика та есеїстка
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Гра триває. Літературна критика та есеїстка». Краткое содержание книги:
Він знав, ким він є.
У Грицьковій хаті їм тоді не дуже повелося: розгнівана черговим візитом чергового генія з черговою фляшкою, господиня вказала на двері й українська поезія пішла сягати рівня наймодерніших світових зразків на кухні іншого львівського приятеля Герасим'юка. Той приятель, мабуть, не читав статті Струка в Canadian Slavonic Papers, а тому не приховував невдоволення, яке стисло формулюється відомим фразеологізмом «кого ти оце привів?!»
Ще й донині вражає тодішня розбіжність між двома Чубаєвими постатями, які він, однак, мусив навчитися носити одночасно. З одного боку, це була «постать голосу», що дійсно створила вершинні досягнення української поезії XX століття. Саме цю віртуальну постать помітили читачі в діаспорі й вузьке «самвидавне» коло на Україні. З іншого боку, існувала «постать прокаженого», створена соціальним сприйняттям (точніше неприйняттям) усього реального Чубая одразу. Ця постать ізгоя вказує на побутування такого феномена як радянський остракізм, підсилений остракізмом суто галицьким. Мабуть, треба таки певний час пожити у Львові, щоб зрозуміти сіль анекдотів локального патріотизму, для якого «волиняки» є вдячним предметом (щось на зразок чукчів для всіх радянців). Чубай від часу появи у Львові був нетутешнім (цей «волиняк» вихоплюється навіть у спогадах його дружини!). Він часто бував безробітним, а коли працював, то на вкрай непрестижних для міщанського бомонду Львова працях — робітником сцени в театрі Заньковецької, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі. За ним не стояла могутня львівська «родина». Чубай був бідним — довший час, як згадував його син, вони не мали навіть телевізора. Чубай був безпартійним для комуністів і небезпечним для безпартійних, бо за ним пильно й регулярно наглядали органи державної безпеки («ще від сімнадцяти літ», — уточнює Галина Чубай). Стежили за ним, відтак, за кожним, хто смів наблизитися до нього. Його обходили десятою дорогою, принагідно випускаючи серію взаємовиключних пліток — про співпрацю з КГБ, про співпрацю з націоналістами, про невиліковний алкоголізм тощо.
Якщо уважніше придивитися до «золотої молоді», яка всупереч такому несприятливому паблісіті гуртувалася довкола Чубая, ба більше — визнавала його безсумнівним лідером, — то впадає в око, що й ці юнаки та дівчата, майже всі, не були корінними львів'янами. Олег Лишега народився в Тисмениці, Віктор Морозов — у Кременці, Микола Рябчук — у Луцьку, Василь Гайдучок — у с. Віче Жовківського району, Юрій Винничук — у Івано-Франківську, Володимир Кауфман (як, до речі, і Василь Герасим'юк) — у Караганді… Вільні від кодування в «порядній львівській родині», вони приїхали до Львова переважно задля навчання у вищих навчальних закладах і порівнюючи легко могли розпрощатися з містом хоч і назавжди, як показав подальший перебіг подій. Отож постаті прокаженого для них просто не існувало, вони легко йшли на контакт, а дисидентська аура Грицька всупереч своєму призначенню притягувала як заборонений плід.
Проте й серед них Чубай був винятком: він приїхав до Львова жити, а не вчитися. Після нетривалого періоду безпритульності йому, завдяки одруженню, вдалося замешкати в місті одразу й на постійно. Рідко кому таланить у такому ранньому віці задовольнити потребу статусу. «Зрозуміло, я скористався мимохідь кинутим запрошенням і невдовзі завітав до Григорія, в його невеличку кімнату на Погулянці, де він мешкав із молодою дружиною в будинку її батьків та з новонародженим сином. Ми зблизились дуже швидко — він був старшим лише на чотири роки, хоч його статус, і поведінка, і зовнішність додавали йому ще років п'ять або й десять. Він мав дуже глибоке й органічне відчуття власного літературного покликання: був видатним поетом і добре це усвідомлював, більше того — свідомо грав цю роль, маючи за ідеал Лорку й Аполлінера», — згадує Микола Рябчук про своє знайомство з 21-річним Чубаєм («Плач Єремії», с. 276).