Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Тому ті побивання-спокушання, що з'явилися в пресі після виходу у світ «Деінде, тільки не тут» і зводяться до «гарно ж він писав, чорт забирай, ану, Миколо, утни ще», бачаться почасти наївними, почасти недоречними по тих-таки сакраментальних двадцятьох роках. Тим більше, що в передмові автор дає вповні переконливі й зрозумілі пояснення: «Змінилось моє середовище, змінився зовнішній світ і внутрішній; я, по суті, почав інше життя, для якого не мав досі адекватного дискурсу — ні в прозі, ані в поезії. Все, що я хочу і можу сьогодні висловити, я висловлюю прямим текстом — у формі статті чи, в крайньому разі, есею — як своєрідної сублімації прози, а ще більше — поезії». Це інше життя парадоксальним чином зреалізувало мрію послідовного сюрреалізму про безпосередній уплив на дійсність. Пунктирно, навмання пригадуючи подальший шлях автора оповідання «Viola», вражаєшся передусім його продуктивності, безмежно широкому обсягові конкретної праці, перш за все в «культуртрегерській» сфері, до якої Рябчук завжди ставився іронічно-поблажливо й до якої довший час майже нікому не було діла. Досить згадати бодай ті численні «позитивні», як їх тоді називали, видавничі рецензії на перші поетичні й прозові збірки переважної більшості «вісімдесятників» (Андруховича, Ірванця, Неборака, Гриценка, Мідянки, Шакули, Могильного, Маленького, Жолдака, Діброви, вдячного автора цих рядків та багатьох інших), передмови, післямови, рекомендації, лекції, творчі вечори, редагування, упорядкування… Дозволю собі зацитувати один із Рябчукових листів до мене, який належить періодові, коли крига відмороженого часу нарешті зрушила: «Як добре, що ти ведеш щоденника; а мені ніяк не стає самодисципліни на таку добру справу, не стає й часу, займаюся зараз не стільки творчими справами, скільки літературним „менеджерством“ — очевидно, й це треба комусь робити (закінчив щойно виснажливу працю над „антологією“ модерної молодої прози для „Прапора“ — добір текстів, організація передруку, вичитування, навіть власноручний передрук передмови Жулинського й післямови В. Скуратівського — аби скоріше!) й поетапне висилання всього цього Дяченкові — сторінок 300–400» (20.11. 1989). Та перша в усе ще «підсовєтській» Україні антологія модерної прози мала неабиякий розголос і успіх, довкола неї точилися цікаві дискусії, саме вона започаткувала ряд подальших антологічних проектів — аж до недавно відзначеної в конкурсі «Книжка року» «Приватної колекції» Василя Ґабора, а це ж тільки один-єдиний приклад із-поміж численних зреалізованих проектів, які безпосередньо входили в сучасність, формували її, надаючи знайомих рис «живої вічності».