Электронная книга - «Гра триває. Літературна критика та есеїстка». Краткое содержание книги:
Нова книга статей та есеїв відомого поета і прозаїка Костянтина Москальця присвячена в основному поетам і поезії. У наші дні, коли навіть поезія сприймається бігло та похапцем, наче в ритмі попси, автор нагадує про іншу музику, про інший підхід — неквапливе і вдумливе прочитання-переживання поетичного тексту. Поезія для Москальця є дивом, і передовсім — таємницею, яка потребує не розгадки, а причетності. Як на полотні майстра, тут для есеїста немає нічого випадкового чи другорядного — однаково інтенсивні та важливі і смислові, і музичні відтінки твору. На сторінках книги не знайдете жодних ієрархій, однак незаперечними «екзистенційними орієнтирами» авторові стали Улюблені — Микола Зеров і Володимир Свідзінський. А також — Грицько Чубай, про надзвичайне раннє обдарування якого Москалець веде мову, не обминаючи гіркого збігу обставин і життєвих перипетій у сутінках застою, піднесення і сум'яття духу. Пронизливо і глибоко написано про поетів-сучасників Наталку Білоцерківець та Людмилу Таран, Володимира Кашку та Василя Герасим'юка, Ігоря Римарука та Івана Малковича. Зацікавлять читачів і роздуми над романом Марка Роберта Стеха «Голос» та книгою прози Миколи Рябчука.
Замість добрих побажань, котрими вистелена дорога відомо куди, значно цікавіше й корисніше було би простежити вплив Рябчукової прози на інтертекстуальному рівні, почавши, припустімо, з «Напівсонних листів» Володимира Яворського, новел Юрія Винничука, артистичної прози Юрка Коха, есеїв Неборака й Андруховича тощо. На мить затуливши недремне око клятої скромності, можна вказати також на першу книгу мого герменевтичного роману «Вечірній мед», повністю побудовану на віршах Миколи Рябчука та на ремінісценціях із його прози. Іншою, не менш цікавою темою було би дослідження функцій іронії та сатири в його політологічних і постколоніальних студіях.
Виняткова доля «Деінде, тільки не тут» може стати одним із предметів дискусії щодо місця художньої літератури як у тоталітарному, так і посттоталітарному суспільствах. Може, хтось із учасників такої дискусії в розпалі суперечки пригадає слова Ролана Барта про історичну невдачу самої літератури: «Література сьогодні змушена лише ставити питання світові, тоді як світ, потерпаючи від відчуження, потребує відповідей». (Тобто літератори схожі на тих Рябчукових слонів з оповідання «Деінде, тільки не тут», котрі ніколи не відповідають, а тільки запитують.)
І, не виключено, одним із попередніх висновків тієї дискусії буде таке: вільна, незаангажована політично й комерційно література, до якої безперечно належать оповідання Миколи Рябчука, у кожному суспільстві є атопічною, тобто перебуває деінде, тільки не тут, цією парадоксальною відсутністю побільшуючи притомність запитувань, а отже, і загальну притомність уявленої спільноти. Те саме стосується герменевтики й філософії літератури в цілому. Тому нам не залишається нічого іншого, як і далі боронити цю віртуальну мандровану фортецю в усій одночасності її живої вічності. Питання лиш у тім, скільки ще ми зможемо її боронити.
П'ять медитацій на «Плач Єремії»[2]
Ловлячи, ловлять мене, немов птаха,
мої вороги безпричинно, життя моє
в яму замкнули вони, і каміннями
кинули в мене…
«Плач Єремії», 3,52—53
І. Постать голосу
Зловленого, немов птаха, його не ув'язнили разом із Василем Стусом, подружжям Калинців та багатьма іншими поетами й дисидентами. Якби це сталося в січні 1972 року, то сьогодні, може, ми мали би том-другий його листів із табору та заслання. Хоч це було би по-своєму добрим наслідком тієї «історії» тридцятилітньої давнини. Як-не-як, у листах зберігається багато явних і прихованих свідчень — від живої інтонації, що безпосередньо репрезентує характер, до філософських за своєю природою спроб узагальнення досвіду. Зберігаються концепції, оцінки, упередження, коштовні деталі й факти повсякдення — насущна пожива філософа літератури, яким кожен із нас час до часу стає. Це доводять надзвичайно цінні листи Василя Стуса. Можна тільки погодитись із твердженням Михайлини Коцюбинської, котра у своїй розвідці, присвяченій листові як художньому феномену, пише: «Листи як неповторні творчі прояви потребують вільної уваги, нових підходів, нового інструментарію аналізу, заслуговують на окрему жанрову „нішу“ в мистецькому доробку людства. Не лише як матеріал для характеристики автора, епохи, духовного середовища, а як самостійне художнє явище особливого роду, як специфічний мистецький феномен».
Якраз листів, де могли би «заховатися» творчі концепції й саморефлексії, істотно бракує при дослідженні постаті Грицька Чубая та його поезії. З його епістолярною спадщиною справи й сьогодні, через двадцять років по смерті, аж занадто не блискучі. Листи розкидані по адресатах і, наскільки відомо, ніхто й не пробував зібрати та видати їх. Нема біографії поета. Ніхто не записує спогадів про нього, численних літературних мітів і містифікацій, пов'язаних з ім'ям Чубая. Жодний дослідник не їздив до Літературного інституту в Москві, щоб розшукати творчі й контрольні роботи, припустімо, із зарубіжної літератури, у яких, не виключено, поет міг висловлювати оригінальні судження. З огляду на загальний вільнодумний дух, поширений у тому інституті навіть у 70-х роках, можна припустити, що Чубай дозволяв собі висловлювати тут думки, які остерігся би артикулювати на Україні. Адже Літінститут був єдиною — і останньою — нішею його самореалізації. Як приклад, можна вказати на контрольні роботи іншого студента цього інституту, Миколи Рябчука; одне з тих «домашніх завдань» по зарубіжній літературі згодом було опубліковане як цікава проблемна стаття (див.: Рябчук М. Вогненна ріка… Арка. — 1993, № І-ІІ. — С. 34–39). Нема бодай хронології важливіших дат Чубаєвого життя (коли він народився, коли вступив до Літінституту тощо). Є лише «П'ятикнижжя» — вартісне, поза всім іншим, ще й тим, що його упорядкував сам автор, керуючись певним принципом добору, — та спогади невеличкого грона найближчих друзів, прекрасно видані львівською «Кальварією». Якраз вихід цієї неординарної книги віршів та спогадів і став слушною нагодою для подальших медитацій.
вернуться
2
Висловлюю щиру подяку львівському колезі Василеві Ґабору, який добував і пересилав важкодосяжні для мене матеріали; історикові Юрію Зайцеву за дозвіл використати фрагменти протоколів допитів Григорія Чубая з його ще не опублікованої книжки (Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. — Львів: Афіша, 2004); Володимиру Кашці, Василеві Герасим'юку й Миколі Рябчуку за матеріали та консультації, а також Олі Литвиновій, Мотрі Онищук-Морозов, Наталці Білоцерківець, Іванові Малковичу й Віктору Морозову. Без їхньої допомоги написання есею, присвяченого пам'яті надзвичайно дорогого мені поета навряд чи було б можливе. — Автор.
