Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Дружина, яка приходить уранці, докоряє Ігореві саме цим: тотальною поневоленістю його волі, деградацією, що її вже помічають довколишні. Вона пропонує варіанти виходу з кризи: завести дітей, поміняти роботу, або, принаймні, сходити з нею ввечері на концерт «Маґнетік-бенд», на який і всовує йому два квитки. Ігор натомість вибирається до міста й шукає залу, де мав би відбутися концерт віолончелісток, проте на жодній з афіш не вказано місце їхнього виступу. Він забредає до костьолу, де відбувається репетиція літньої німецької клавесиністки (очевидно, проекція останньої іпостасі аніми, після якої має відбутися розрив із нею й завершення індивідуації), спочатку його проганяють звідти, потім пропонують залишитися, але Ігор тікає геть, зустрічає в місті приятеля, високого бородатого Лео, і вони вдвох, продавши квитки на «Маґнетік-бенд», купують на ці гроші вино й ідуть пити його на Святоюрський пагорб.

Ця стихія «ейфорійного братства» добре знайома нам з оповідання «До Чаплі на уродини»: відсутність будь-яких моральних зобов'язань, легке нехтування умовностями, всепоглинна спрага продовжувати переживання блаженної нерозрізненності й самодостатності, коли Бажане й Можливе збігаються. Але є одна істотна відмінність: ця ейфорія, це братство і ця легкота самодостатності більше не задовольняють Ігоря. Бородатий Лео — архетипний Мефістофель або Фальстаф — викладає перед Ігорем цілу філософію безтурботності, найбільш стисло втілену в євангельській притчі про птахів небесних, котрі не сіють, не жнуть, проте і з голоду не вмирають. Відчуваючи відчуженість Ігоря, Лео дорікає йому і, як кожний лукавий, спокушає: «Ти ж був своїм хлопцем… Але ти піддався, і ти вже не ти. Ти купа чужих думок про тебе. Всі ми купа чужих думок, а під ними — ніщо. Ти боїшся його, і тому ти так за ті кляті думки чіпляєшся. Та скинь їх до біса, — ніщо може стати всім, я знаю». Однак ця філософія тільки дратує Ігоря («Ти базіка, ще й демагог…», «Ох, як ти мені набрид», — відповідає він на просторікування й напучування Лео). Дратує, бо він знає цю філософію краще за Лео, з власного досвіду, як знає і «тіньовий» бік нарцисизму та сластолюбної самозакоханості: це непродуктивність і якась нелюдська, може, демонічна, самотність (наше покоління львів'ян пригадує трагічний кінець Льоні Швеця, одного з імовірних прототипів Лео: він загинув, викинувшись із вікна, не в змозі переживати подальшу депресію й самотність).

П'яний Ігор повертається до свого знищеного помешкання, дорогою його мало не забирають до міліції, поварнякавши по телефону з дружиною, він засинає в тяжкому алкогольному маренні, і ось на цій межі між сном та дійсністю зненацька відбувається найголовніше: «стеля зникла, натомість відкрилося зоряне небо… і щось пекуче й гірке набігло йому на очі, він спробував виплакати ці сльози, дві сльози — не так уже й багато за двадцять останніх років, але вони не виплакувались, вони стояли в очах, і він так і заснув з ними, з зоряним небом над головою і з бог зна для чого затисненим у правій руці ключем».