Листя землі. Том 1

Ой, заходило сонце червоно: на мороз і кров. Горе людякам помирать, горе живим мертвих ховать: за ніч земля задубіє. Горіли хати на Болотниці, і там снаряди упали, дим стелився понад Невклею аж до Замглаю і по лугах Сиволозьких. Горів вітряк на горі Тайниці, махав вогняними крильми, наче на поміч кликав, але ніхто не біг рятувать. Горіла комора громадська через дорогу від зборні, і гіркий дух зерна паленого завис над селом, кінець світу і жисті людяцької віщуючи. Текло військо в Пакуль трьома чорними ручаями, через городи, вовчі ями у вулицях обминаючи, від Крукової гори, від гори Вишневої і вздовж річки Синявки. І йшли в головній колоні Мартин Волохач, Максим П'явка та Дем'ян Тхорик, і Сидір Воловик з ними. Бо утекли вони з села після тої ночі, як економія згоріла, а Сидорову клуню Гаврило Латка сам спалив. І як проминали дворище Уляни Несторки, сказав Мартин Данилу Галаю, начальнику губернському: «Ось, пане, хата зачйнщика головного Гаврила Латки, а син у мринській тюрмі за політику». І підпалили солдати з наказу Галая хату Улянину, що її Нестор колись будував, і горіла вона як свічка, і всьому селу було видко, бо під горою Круковою. І вийшла з хати Уляна Несторка у чім була одіта, з дитям Оксаниним на руках, і не плакала вона, не голосила, а стояла мовчки неподалік од вогню. І дивувалися солдати: чи не німа ся жінка?

Тади ж спалили інгуші хати Антона Жили та Дем яна Сича, а самі яни через Невклю у лози тікали, але наздогнали їх кінно і до збірні привели закривавлених. І кидали людяки рушниці та ліворвери в колодязі, бо наказ такий війську був: кого із зброєю запопадуть, тому на мєсті смерть.

І плач у селі стояв, і стогін великий, як перед кінцем світу.

А Гаврило Латка — йон не тікав і не ховався. Ганяв йон на коні білому, у кобеняк чорний з відлогою вдягнений, од хати до хати, покуль мужики одстр елю вались, тади коня під ним убито.

А як зайшли війська у Пакуль і з трьох боків до церкви наближалися, стояв він на Вороновій горі високій, над селом усім, у кобеняку чорному, і смерті ждав, але не стріляли по нім.

Ой хотів йон смертоньки, хотів, бо вже ж по-яго не виходило, і Горіхова земля знову йому не далася, помаячіла на обрії і зникла, як марево зникає, а тольки ж судилося йому інак померти.

І казав Гаврило Латка до Бога, як давніш на березі морському: «Боже, де ж земля Горіхова, тобою обіцяна?» І було небо близько, і горіли пожарища на небі, як на землі, і весь світ вогнем брався, але мовчав Бог. І прийшов до Гаврила Нестор Семирозум, плеча торкнувся, і не було тіні од Нестора на снігу, хоч сонце призахідне ще світило червоно: «Скоро помреш ти, Гавриле, сонце востаннє бачиш. Велика вина моя перед тобою й людяками, бо перший я про Горіхову землю балачку завів, а ще більша твоя вина перед людом пакульським, який горя напився й нап'ється: нема Горіхового царства ні на землі, ні на небі, мана се й химера, і я пойняв, по світах та часах побродивши. А є і буде труд тяжкий, у поті чола, докуль і людяки на землі. Не нами се придумано од віку». І одказував йому Гаврило Латка так: «Розумна людяка ти, Несторе, відкрито тобі, що було, що є і що буде. Але не чорни ти і без того чорні останні часини мої. Бо земля Горіхова — яна в душі людяцькій, і пориватиметься до неї людина, допоки й світу, і утямив я замисел Божий, хоч і мовчить йон до репету мого, як мовчав досюль: се манливе марево людяці дано, щоб людиною була, а не скотом безодмовним у розорі земній, і так було, і так буде повік». І пропав з очей Гаврилових Нестор Семирозум, як не було його, а Гаврила солдати в зашморг узяли.