Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Серед нас трьох ви старша? — питаю я.
— Так. Але ви завжди матимете право висловити власну думку.
Право я матиму цілком теоретичне, я це вже відчуваю.
— Ще одне запитання, Берідж: припустімо, Бедфорд буде нейтралізовано. Яка кінцева мета Руху?
— Відновити попередній статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.
— Чому така скромна мета?
— Щоб мати якнайширшу підтримку.
— А вона широка?
— Вона розширюється з дня на день. Навіть у конгресі.
Ось що може вселити в мене бодай якусь надію. Покірливість «удів» у конгресі вже не така абсолютна, якою вона була. Та що може зробити конгрес? Звинуватити президента? Таке в нашій історії вже траплялося. А з іншого боку, чи можна припустити, що президент-диктатор дозволить судити себе, не застосувавши проти своїх суддів сили?
— У мене лишається не більше хвилини, — каже Берідж.
Вона сповнена рішучості. Але й далі стоїть із текою під пахвою, і вигляд у неї холодний, непроникний. Чудова службовка, яка диктує мені свої вказівки!
— І останнє запитання, Берідж: ви поводитиметеся зі мною завжди так, як сьогодні?
— Еге ж.
Погляд у неї ясний, голос безбарвний, поза невиразна.
— І що, сварок між нами більше не буде?
— Ні.
Я всміхаюся.
— Мені їх бракуватиме.
Берідж на мою усмішку не відповідає. Я якось незграбно перепитую:
— Тож сварок уже не буде? А чому?
В її погляді прозирає почуття, розгадати яке мені не вдається.
— Докторе, у сварках більше не буде потреби, бо тепер я довіряю вам і можу відверто виявляти свої почуття.
— Свої почуття до мене? — питаю я, підводячи брови.
— Прошу вас, тільки не треба лицемірити, — сухо відповідає вона. — Не прикидайтеся, ніби ви їх не помічаєте.
Я мовчу.
— Чи мені їх уточнити? — каже Берідж агресивно.
В мене більш немає бажання говорити, і мені не хочеться, щоб вона втягла мене в довгу розмову.
— Що ж, докторе, я справді відчуваю до вас потяг, — промовляє Берідж украй холодно.
У мене опускаються руки. Не скажу, що я почервонів. Але мало не почервонів. Слово честі, її слова видалися мені такими неймовірними, що я аж потуплюю очі.
Берідж реагує зовсім несподівано — вона сміється.
— Докторе, — каже вона, — ви кумедна людина! Може, ви вже й вибралися зі свого особистого кокона, але залишилися в коконі фалократа! Признайтеся, ви майже приголомшені. Ще б пак, жінка сама вирішила сказати чоловікові, що бажає його! Вам хотілося б зберегти за чоловіками бодай це виняткове право.
— Правду кажучи, ні, просто це для мене несподіванка. Розумієте, таке я чую вперше. Та, зрештою, чути це дуже приємно. Особливо коли таке бажання обопільне.
В голубих очах Берідж спалахує гнів, і вона каже з убивчою іронією:
— О, то ви теж мене бажаєте?!
— Ви й самі про це здогадуєтесь.
Вона знову сміється, але цього разу майже глумливо.
— Ваше бажання, докторе, дуже відрізняється від мого. Ви нагадуєте огиря в загороді. Ви бажаєте всіх кобилиць, яких обгородили разом з вами! Місіс Берроу! Кроуфорд! Пуссі! Мене.
Не можна сказати, що сьогодні дуже шанують мою людську гідність. Для доктора Малберрі я — бугай у центрі штучного запліднення, а для Берідж — огир у прерії. Сьогодні мене цілий день порівнюють із тваринами.
А втім, я не стану заперечувати фактів. Цілком очевидно, що кожен мій погляд у Блувіллі підстерігали, помічали й зважували, а Ріта з їжаком його обговорювали. Ось яке воно, обличчя пуританського суспільства: у ньому всіх цікавлять тільки статеві стосунки!
— Знаєте, — кажу я, — коли ти багатоженець лише в думках, то можеш дозволити собі сяке-таке розмаїття. Одначе я хотів би зробити одне зауваження.
Берідж уже не сміється так глумливо. Обличчя в неї знову стає поважним, і вона дивиться на мене відверто, спокійно. Проте, помітивши, як у неї легенько тремтять сережки, я відчуваю: Лія здогадується, що я збираюсь їй сказати.
— Берідж, — кажу я, — коли б огиреві, як ви кажете, пощастило вибратись із загороди, то я знаю, кого б він собі вибрав.
Вона, й оком не кліпнувши, відповідає:
— Пусті слова, запозичені з арсеналу розбещених спокусників.
— Аж ніяк.
Берідж мовчки роздивляється мене ясними очима. Потім погляд у неї змінюється. Я відчуваю, що вона вірить мені і її охоплює тепле почуття. Але це триває лише мить: обличчя в неї знов застигає, і, коли вона говорить, слова з її губів зриваються одне за одним з такою силою, що це аж викликає в мене подив. © http://kompas.co.ua