У пошуках утраченого часу. Полонянка

Але ця, власне, подібність між жаданням і мандрівкою і привела до того, що я прирік собі зглибити колись природу цієї сили, невидимої, але не менш потужної, ніж віра чи — у світі фізичному — атмосферний тиск; сили, яка так високо підносила міста й жінок, допоки я їх не знав, але випаровувалася, щойно я наближався до них, спускаючи їх одразу на ницу і грішну землю.

Трохи далі ще одна дівчина, вклякнувши, поралася коло свого велосипеда. Зробивши ремонт, молода велосипедистка скочила в сідло, але не сіла на нього окаряч, по-чоловіцькому. Якусь хвилю ровер гойдався, а молоде тіло нібито запарусилося, окрилилося; і ось ген-ген перед нашими очима уже гнала гоном, даленіючи, юна напівлюдська, напівкрилата істота, янгол чи пері, верстаючи свою путь.

Ось чого позбавляли мене присутність Альбертини, моє співжиття з нею. Та чи справді позбавляли? А може, краще було б думати: чим усе це, власне, окупалося? Якби Альбертина не жила зі мною, якби була вільна, я міг би вбачати, і цілком слушно, у всіх цих жінках можливі, ймовірні предмети її жадань, її розкошів. Вони явилися б мені танцюристками, які, вдаючи на балі в сатани Спокусу для одної істоти, прошивають стрілами серце іншої. Мідінетки, юнки, акторки — як би я їх ненавидів! Споганівши в моїх очах, вони були б вигнані для мене зі світу краси. Неволя Альбертинина, дозволяючи мені не страждати через них, повертала їх до лона світової краси. Нешкідливі, втративши жало, що отруювало серце заздрощами, ці істоти давали мені право захоплюватися ними, пестити їх поглядом — при нагоді, може, і з ближчої відстані. Замкнувши Альбертину, я повернув Усесвіту всі оті барвисті крила, що шелестять на прогулянках, на балах, на виставах; вони знову ставали для мене спокусливими, бо не могли піддатися власній спокусі. Вони творили світову красу. А ще раніше створили Альбертинину. Вона здавалася мені пречудовою, бо я бачив у ній таємничу птаху, відтак велику пляжну знаменитість, жадану, може, для когось приступну. Ув’язнена в мене, ця птаха, — я відкрив її для себе одного вечора, коли вона повагом прогулювалася по молу з цілою зграйкою дівчат, подібних до чайок, залетілих невідь-звідки, і ця Альбертина злиняла й воднораз не залишила іншим жодних шансів заволодіти нею. Вона поступово втратила свою красу. Треба було прогулянок на зразок тої, коли я уявляв її без мене, коли її перестрівала якась жінка чи молодик, щоб я знов її побачив у блиску узмор’я, дяка Богові, мої ревнощі не конче віщували кінець радощам моєї уяви. Але, поминаючи ті раптові зриви, коли, збуджуючи жагу в інших, вона знову ставала для мене гарна, я міг точно поділити час її перебування в мене на два періоди: перший, коли вона ще була (щоправда, з кожним днем дедалі менше) сліпучою акторкою пляжу, і другий, коли вона, вже зблякла полонянка, зведена до безбарвности власної особи, потребувала, аби відзискати свою веселковість блискавиць, при спалаху яких я згадував минуле.