Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
Лізель не заспокоїлась.
Інші євреї теж схилялися і підбирали з дороги хліб, а з-під гілок їх уважно розглядала крадійка книжок. Макса Ванденбурґа серед них не було.
Та полегшення було нетривалим.
Воно сколихнулося навколо неї, коли один з наглядачів побачив, що в’язень опускає руку до землі. Усім наказали зупинитись. Дорогу ретельно оглянули. В’язні жували так швидко і так безшумно, як тільки могли. Разом ковтали.
Солдат підібрав кілька окрайців хліба та оглянув дорогу по обидва боки. Євреї теж озиралися.
— Он там!
Один зі солдатів крокував в їхній бік, до дівчинки, що ховалася за найближчим деревом. Тоді він побачив хлопця. Обоє почали тікати.
Під кроквами гілок і високою стелею дерев вони розбіглися врізнобіч.
— Не зупиняйся, біжи, Лізель!
— А велосипеди?
— А що з велосипедами?
- Scheiss drauf! Грець з ними, кому вони треба!
Вони бігли, і десь за сто метрів згорблене дихання солдата наздогнало її. Воно кралося зовсім близько, і Лізель чекала, що от-от з’явиться і його рука.
Їй пощастило.
Вона отримала лише копняка під зад і пригорщу слів:
— Тікай, мала, тобі тут не місце!
Лізель бігла без зупинки ще добру милю. Гілки шмагали її по руках, шишки котилися під ногами, а запах ялинкових голок дзвенів у її легенях.
Минуло аж сорок п’ять хвилин, поки вона повернулась назад, а Руді вже був там, сидів біля іржавих велосипедів. Він зібрав залишки хліба і жував черствий закам’янілий пайок.
— Я ж казав тобі не висовуватись, — сказав він.
Вона повернулась до нього задом.
— Глянь, чи нема відбитка?
Таємна книга замальовок
За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало. Як повідомлялося у новинах по радіо, більшість бомб скинули на відкриту місцевість за містом.
Але куди важливішою була реакція в бомбосховищі Фідлерів. Коли прибули останні постійні відвідувачі, усі врочисто повсідалися і застигли в очікуванні. Вони дивилися на дівчинку і чекали.
Лізель почула татів голос, він голосно пролунав у її вухах.
- І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі.
Лізель не квапилась. Хотіла пересвідчитись, що вони справді цього хочуть.
Руді відповів за всіх:
— Читай, Saumensch .
Вона розгорнула книжку, і слова знову заволоділи людьми, які перебували в підвалі.
Удома, коли сирени дозволили їм піднятися на поверхню, Лізель сиділа з мамою на кухні. Обличчя Рози Губерманн мало явно заклопотаний вираз, і минуло небагато часу, коли вона взяла ножа і вийшла.
— Ходи зі мною.
Вона пішла до вітальні і вхопилася за край матраца. Там був зашитий проріз. Якби ви наперед не знали, що він там є, малоймовірно, що ви б змогли його знайти. Роза обережно розрізала його і просунула руку, до самого плеча. Коли рука повернулася, вона стискала книгу замальовок Макса Ванденбурґа.
— Він казав віддати її тобі, коли ти будеш готова, — сказала мама. — Я подумала про твій день народження. А тоді перенесла на Різдво. — Роза Губерманн стояла біля ліжка, в її обличчі було щось дивне. Його сповнювала не гордість. Мабуть, нашарування важких спогадів. Вона промовила: — Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли з’явилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її.
Роза віддала їй книжку.
Ось що було на обкладинці:
«СТРУШУВАЧКА СЛІВ»
Невеличка збірка думок
Для Лізель Мемінґер
Лізель ніжно тримала її в руках. Дивилася.
— Дякую, мамо.
Вона обійняла її.
А ще їй кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала.
Лізель хотіла прочитати книжку в підвалі, в пам’ять про старі часи, але мама її відмовила.
— Не без причини Макс захворів саме там, — сказала вона, — так ось, що я тобі скажу, люба, — я не дозволю ще й тобі захворіти.
Вона читала на кухні.
Червоні і жовті щілини в печі.
«Струшувачка слів».
Дівчинка проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями. Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. «Волосся лимонного кольору» , було підписано під картинкою. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна.
Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще — спогади про Максову сім’ю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них.
А тоді сторінка 117.
На ній власною персоною з’являється «струшувачка слів».
То було оповідання чи казка, достеменно Лізель не знала. Навіть кілька днів по тому, коли вона шукала обидва слова у «Словнику Дудена» , дівчинка не змогла вибрати якесь одне.
На попередній сторінці містився коротенький напис.
СТОРІНКА 116
Лізель, я ледь не викреслив цю історію. Я подумав, що ти вже завелика для таких казок, та, може, вона згодиться і дорослим. Я думав про тебе, про твої книжки, про слова, і в моїй голові виникла ця чудернацька історія. Сподіваюся, що ти знайдеш у ній щось корисне.
Вона перегорнула сторінку.
Лізель іще довго сиділа за кухонним столом і гадала, де ж у тому лісі міг бути Макс Ванденбурґ. Навколо неї лягало світло. Дівчинка заснула, мама нагнала її до ліжка, і вона піднялася в кімнату, притискаючи до грудей Максову книгу замальовок.
Лише за кілька годин, прокинувшись, вона отримала відповідь на своє запитання.
— Звісно ж, — прошепотіла Лізель. — Звісно ж, я знаю, де він там є, - і знову заснула.
Їй снилося дерево.
Колекція костюмів анархіста
НЕБЕСНА ВУЛИЦЯ, 35, 24 ГРУДНЯ
За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу і Труді Губерманнів та Лізель. Коли гості прибули, Руді досі пояснював ситуацію зі своїм одягом. Він глянув за Лізель і ширше відкрив рота, зовсім трішки.
Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала «Струшувачку слів» — і саму історію, і замальовки, і коментарі до і після них. На Святвечір вона прийняла рішення щодо Руді. І начхати, що вже пізно.
Вона підійшла до сусідського будинку якраз перед сутінками і повідомила, що має для нього різдвяний подарунок.
Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги.
— Ну, то де ж, в біса, той подарунок?
— Ай, забудь.
Але Руді зрозумів. Він і раніше бачив її такою. Очі, повні ризику, і липкі пальці. Її огортало крадійське дихання, і Руді внюхав його.
— Той твій подарунок, — припустив він. — Ти його ще не маєш, правильно?
— Не маю.
- І ти, звичайно ж, не збираєшся його купляти, еге ж?
— Купляти? Думаєш я маю гроші? — З неба досі сипався сніг. На краєчку трави намерз лід, що скидався на бите скло. — Маєш ключі? — запитала Лізель.
— Від чого? — Та Руді майже одразу збагнув. Він зайшов до будинку і невдовзі повернувся. Словами Віктора Хеммеля він оголосив: — Час іти за покупками.