Крадійка книжок

Не враховуючи склянки шампанського минулого літа, Ганс Губерманн за десять років не випив навіть крапельки спиртного.

Але настав вечір перед відбуттям до тренувального табору.

Ще в обід вони з Алексом Штайнером пішли до «Кноллера» і просиділи там до самого вечора. Пропустивши повз вуха погрози дружин, обоє чоловіків напилися до забуття. Та ще й власник «Кноллера» Дітер Вестгаймер наливав їм задарма.

Мабуть, тоді, коли Ганс ще був тверезий, його запросили на сцену зіграти на акордеоні. Відповідно до обставин він зіграв горезвісну «Сумну неділю»[50] — угорський гімн самогубців, — і, хоча він пробудив весь той смуток, завдяки якому ця мелодія стала відомою, публіка справді шаленіла. Лізель уявила, як це виглядало, як звучало. Набиті роти. Порожні гальби пива в патьоках піни. Міхи тяжко зітхнули, і мелодія скінчилася. Залиті пивом горлянки кликали його назад до барної стійки.

Коли обоє сяк-так дісталися додому, Ганс не міг поцілити ключем у дверний замок. Тож він постукав. Кілька разів.

— Розо!

То були не ті двері.

Пані Гольцапфель не вельми зраділа.

- Schwein! Не той будинок. — Вона протискувала слова крізь замкову шпарину. — Сусідні двері, дурний Saukerl.

— Дякую, пані Гольцапфель.

— Запхай своє «дякую» сам знаєш куди, недоумку.

— Перепрошую?

— Та йди вже додому.

— Дякую, пані Гольцапфель.

— Я хіба не казала, куди можеш запхати своє «дякую»?

— А хіба казали?

(Дивовижно, що можна скласти зі шматочків розмов у підвалі і читання на кухні нестерпної старушенції.)

— Та щезни нарешті!

Коли він таки доплентав додому, тато не пішов спати, а піднявся до кімнати Лізель. Він нетверезо стояв на порозі і дивився, як вона спить. Дівчинка прокинулась і спросоння подумала, що це Макс.

— Це ти? — запитала вона.

— Ні, - відповів Ганс. Він добре знав, про кого вона думала. — Це тато.

Він позадкував з кімнати, і Лізель почула його кроки, що спускалися до підвалу.

У вітальні солодко хропіла Роза.

Близько дев’ятої ранку на кухні Лізель отримала наказ від Рози.

— Подай-но мені оте відро.

Жінка набрала холодної води і понесла відро до підвалу. Дівчинка кинулась за нею, марно намагаючись її відговорити.

— Не треба, мамо!

— Не треба? — Роза кинула на неї короткий погляд. — Невже я щось пропустила, Saumensch ? То тепер ти у нас тут командуєш?

Обидві застигли.

Дівчинка нічого не відповіла.

— Так я і думала.

Вони спустилися до підвалу і побачили тата, що лежав на спині посеред купи полотен. Він вирішив, що не заслуговує на матрац Макса.

— Так-так, подивимось… — Роза підняла відро, — чи він ще живий.

- Ісус, Марія і Йосип!

Мокра пляма була овальної форми, вона розтягнулася від голови до грудей Ганса. Волосся йому прилипло на один бік і навіть з вій скапувала вода.

— А це за що?

— Старий пияк!

- Ісус…

Від татового одягу підіймалася якась незрозуміла пара. Було видно його похмілля. Воно навалилося йому на плечі і давило, як мішок мокрого цементу.

Роза перекинула відро з лівої руки в праву.

— Тобі пощастило, що тебе забирають на війну, — сказала вона. Тоді простягнула палець і не побоялась ним потрясти. — Інакше я б сама тебе вбила, можеш не сумніватися.

Тато витер з горла цівку води.

— Обов’язково треба було?

— Обов’язково. — Вона вже підіймалася по сходах. — Якщо через п’ять хвилин тебе не буде на кухні, отримаєш іще одне відро.

Лізель залишилася з татом в підвалі і взялася витирати полотнищем воду.

До неї звернувся тато. Зупинив її мокрою рукою. Вхопив за лікоть.

— Лізель? — Його обличчя вчепилося у неї. — Думаєш, він живий?

Дівчинка сіла.

Підібгала під себе ноги.

Мокре полотнище намочила її коліно.

— Сподіваюся, тату.

Здавалося, що це якась дурнувата, дуже очевидна відповідь, та схоже, що інших варіантів майже не було.

Щоб сказати бодай щось розумне і відволікти їх від думок про Макса, Лізель нахилилася і запхала палець у маленьку калюжку на підлозі.

- Guten Morgen, Papa.

У відповідь Ганс підморгнув.

Але не так, як завжди. Важче і незграбніше. У післямаксовій, у похмільній версії. Він теж сів і розповів їй про акордеон минулого вечора і пані Гольцапфель.