Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
— Я завжди думала, що це мерова кімната.
— Справді? — Здавалося, що її слова потішили жінку.
Лізель помітила, що носаки її капців теж були прикрашені свастикою.
— Він же мер. От я й подумала, що він багато читає.
Ільза Германн сховала руки до кишень.
— Останнім часом ти навідуєшся сюди найчастіше.
— Ви читали цю книжку? — Дівчинка простягнула «Останнього людського незнайомця».
Жінка придивилася до назви.
— Так, читала.
— Цікава?
— Непогана.
Їй вже кортіло піти, але не пускав якийсь незрозумілий обов’язок залишитись. Вона поривалася щось сказати, але потрібних слів було надто багато, вони надто швидко крутилися на язиці. Кілька разів Лізель намагалася їх впіймати, але мерова дружина випередила її.
Вона побачила за вікном обличчя Руді, чи, вірніше, його полум’яне волосся.
— Мабуть, тобі вже треба йти, — сказала жінка. — Він чекає на тебе.
По дорозі додому вони їли.
— Там точно більше нічого не було? — запитав Руді. — Там мало бути ще щось.
— Нам і так пощастило вкрасти печиво. — Лізель прискіпливо оглянула подарунок у його руках. — А тепер зізнайся. Ти з’їв хоч одне, поки я була там?
Руді обурився.
— Агов, це ти у нас крадійка, не я.
— Не бреши, Saukerl , я бачу цукор в тебе на губах.
Хлопець однією рукою перелякано вихопив тарілку, а іншою взявся витирати рота.
— Я нічого не їв, присягаюся.
Половину печива вони поглинули ще до того, як перейшли міст, а рештою поділилися на Небесній вулиці з Томмі Мюллером.
Коли з печивом було покінчено залишилося лише одне запитання, і Руді його озвучив:
— Що нам, в біса, робити з цією тарілкою?
Картяр
Десь у той час, коли Лізель і Руді їли печиво, у містечку неподалік Ессена солдати проводили вільний час за грою в карти. Нещодавно вони повернулися з тривалої поїздки до Штутґарта і грали на цигарки. Рейнгольду Цукеру не щастило.
— Він мухлює, закладаюся, — помимрив він. Вони сиділи в сараї, який був їм казармою, і Ганс Губерманн щойно вже втретє поспіль переміг. Цукер невдоволено швиргонув свої карти на стіл і запустив три брудні пальці в своє жирне волосся.
ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РЕЙНГОЛЬДА ЦУКЕРА
Йому було двадцять чотири.
Коли вигравав партію в карти, він зловтішався — підносив тютюнову самокрутку до носа і задоволено вдихав.
«Запах перемоги», — казав він. Ага, і ще одне.
Він помре з відкритим ротом.
На відміну від молодого чоловіка ліворуч, Ганс Губерманн не зловтішався, коли перемагав. Він навіть був настільки щедрим, що віддав своїм товаришам по цигарці і прикурив їх. Гансову великодушність прийняли всі, крім Цукера. Він вирвав цигарку і кинув її на середину перевернутої коробки.
— Не треба мені твоїх подачок, старий. — Він підвівся і пішов геть.
— Що це з ним? — запитав сержант, але ніхто не потрудився йому відповісти. Рейнгольд Цукер був, всього-на-всього, двадцятичотирирічним юнаком, якому ну ніяк не таланило в картах.
Якби він не програв своїх цигарок Гансу Губерманну, то не ставився б до нього так презирливо. Якби не ставився так презирливо, то кілька тижнів по тому не зайняв би його місця на такій, здавалося б, безневинній дорозі.
Одне місце, двоє чоловіків, коротенька суперечка, і я.
Іноді мене просто вбивають ті обставини, за яких гинуть люди.
Сніги Сталінграда
У середині січня 1943 року тунель Небесної вулиці був, як завжди, темним і жалюгідним. Лізель ляснула хвірткою, підійшла до дверей пані Гольцапфель і постукала. Вона вельми здивувалась, коли побачила, хто їх відчинив.
Перше, що спало їй на думку, — мабуть, цей чоловік один з її синів, але він не був схожий на жодного з братів, чиї обрамлені фото вона бачила біля дверей. Він здавався надто старим, хоча важко було сказати напевне. Його обличчя було поцятковане щетиною, а очі ніби кричали від болю. Перев’язана рука випала з рукава пальта, крізь бинт проступали криваві вишні.
— Може, прийдеш трохи пізніше?
Лізель намагалася зазирнути до будинку повз нього. Вона навіть хотіла погукати пані Гольцапфель, але чоловік загородив їй дорогу.
— Дитино, — сказав він. — Прийдеш пізніше. Я зайду за тобою. Де ти живеш?
Десь через три години у двері будинку на Небесній вулиці, 33 постукали і перед нею знову виник той чоловік. Криваві вишні перетворились на сливи.
— Вона вже може тебе прийняти.
Надворі, при тьмяному сірому світлі, Лізель не втрималася від запитання, що сталося з чоловіковою рукою. Він важко випустив повітря крізь ніздрі — один склад, — а тоді відказав:
— Сталінград.
— Перепрошую? — Чоловік говорив і вдивлявся у вітер. — Я не почула.
Він знову відповів, трохи голосніше, і цього разу дав їй повну відповідь:
— Сталінград. З моєю рукою стався Сталінград. Я отримав кулю під ребра, і мені відірвало три пальці. Я відповів на твоє запитання? — Він запхав здорову руку до кишені і презирливо зіщулився на німецькому вітрі. — Ти, напевно, думаєш, що у нас тут холодно.
Лізель торкнулася стіни неподалік. Вона не могла збрехати.
— Так, звісно ж, холодно.
Чоловік посміхнувся.
— Та який це холод. — Він витяг цигарку і запхав її до рота. Однією рукою спробував запалити сірника. За такої похмурої погоди це було б важко навіть обома руками, а однією було просто неможливо. Чоловік впустив сірника і вилаявся.
Лізель підняла його.
Вона взяла цигарку і запхала до рота. Але теж не змогла її прикурити.
- Її треба втягувати, — пояснив чоловік. — В таку погоду можна прикурити, тільки якщо втягувати. Verstehst ?
Дівчинка спробувала ще раз, намагаючись пригадати, як робив тато. Цього разу її рот наповнився димом. Він дерся на зуби і шкрябав горло, та Лізель втрималася від кашлю.
— Молодець. — Чоловік взяв сигарету і затягнувся, тоді простягнув їй здорову руку, ліву. — Міхаель Гольцапфель.
— Лізель Мемінґер.
— То що, йдеш читати моїй мамі?
Тієї миті позаду виникла Роза і дівчинці у спину вдарило її збентеження.
— Міхаелю? — запитала вона. — Це ти?
Міхаель Гольцапфель кивнув.
- Guten Tag, пані Губерманн. Давно не бачились.
— Ти такий…
— Старий?
Роза досі не подолала свого збентеження, але опанувала себе.
— Може, зайдеш? Бачу, ти вже познайомився з моєю прийомною донькою… — Її голос завмер, коли вона помітила його закривавлену руку.
— Мій брат загинув, — сказав Міхаель Гольцапфель. Навіть здоровою рукою він не зміг би завдати сильнішого удару. Тому що Роза похитнулася. Звісно, війна — це смерть, але земля завжди вислизає з-під ніг тоді, коли вона забирає тих, хто жив і дихав поряд. Обоє хлопців Гольцапфелів зростали на її очах.
Постарілий молодий чоловік, не втрачаючи самовладання, спромігся розказати про те, що сталося.
— Я був у одній з будівель, що ми використовували як госпіталь, аж раптом принесли його. Це було за тиждень до мого повернення додому. Три дні я сидів коло нього, а тоді він помер…
— Мені дуже шкода. — Ніби це сказала зовсім не Роза. Того вечора за її спиною стояв хтось зовсім інший, та Лізель Мемінґер забракло сміливості озирнутися.
— Не треба, — обірвав її Міхаель. — Нічого не кажіть. Можна, я візьму дівчинку, щоб вона трохи почитала? Сумніваюся, що мама почує хоч слово, але вона хотіла, щоб я її привів.
— Так, звичайно.
Вони пройшли вже півдороги до хвіртки, коли це Міхаель Гольцапфель щось пригадав і повернувся.
— Розо? — Секундне очікування, поки мама знову прочинила двері. — Я чув, що ваш син теж там. У Росії. Я зустрів кількох людей з Молькінґа, і вони мені сказали. Але ви, напевне, вже й самі знаєте.